ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО ПРАВА ДІТЕЙ
Кожен з нас, і дорослий і малий, є повноправним членом суспільства, його невід’ємною частиною, вільним і рівним у своїй гідності та правах.
Першим кроком для повної реалізації себе як повноцінного громадянина є ознайомлення з основними правами та обов’язками.
Адже, щоб запобігти порушенню своїх прав, а в разі порушення – захистити, то потрібно їх знати.
Для забезпечення дітям можливості визначити себе як особистість і реалізувати свої можливості в безпечних і сприятливих умовах, в середовищі сім’ї або опікунів, для підготовки їх до життя у вільному суспільстві та захисту дітей створено ряд документів на державному та міжнародному рівні.
Насамперед, почнемо з того, що в Україні Конституцією 1996 року офіційно закріплено право кожної людини на життя (ст. 27). В діючому законодавстві України регулюються такі аспекти цього права: по-перше, заборона здійснення медичними працівниками евтаназії – навмисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з метою припинення його страждань; по-друге, наявність кримінальної відповідальності за позбавлення життя, зараження вірусом імунодефіциту людини та за інші злочини проти життя людини.
Частина 2 статті 28 Конституції України закріпила положення про недопустимість катування, жорсткого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження чи покарання.
Згідно з частиною 3 статті 28 Конституції України жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Тобто забороняється проведення науково-дослідного експерименту на хворих, ув’язнених або військовополонених, а також терапевтичного експерименту на людях, захворювання яких не має безпосереднього зв’язку з метою досліду.
Значну кількість особистих прав людини охоплює поняття “недоторканість особи”, яке розглядається, з одного боку, як право на свободу та особисту недоторканість (ст. 29), а з другого, як право на охорону особистого та сімейного життя (ст. 32).
Право на свободу включає такі аспекти, як гарантії від незаконного арешту та затримання, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право залишати Україну та повертатись в Україну.
Недоторканість особистого життя означає, що ніхто без згоди громадянина не має права втручатися в його особисте життя, обмежувати його подружні, родинні, інтимні та інші прояви індивідуальної активності.
Серед норм законодавства України, що стосуються охорони особистого життя, слід окремо виділити такі.
Недопустимість збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, право громадян знайомитися із відомостями про себе. Тобто забороняється збирання відомостей про особу, якщо немає її попереднього погодження. Ви маєте право:
- знати під час збору інформації, які відомості про Вас, з якою метою, як, ким, з якою ціллю використовуються;
- заперечувати достовірність, повноту, доречність інформації.
Не припускається без згоди батьків або осіб, що їх замінюють, розповсюдження інформації про неповнолітніх, які здійснили злочин, про злочини щодо неповнолітніх, а також про самогубство неповнолітніх, якщо така інформація дає можливість ідентифікувати (розпізнати) особистість.
Право на збереження лікарської таємниці (ст. 31), за яким медичні працівники та інші особи, яким у зв’язку з виконанням професійних або службових обов’язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості.
Недоторканість житла (ст. 30). Це означає, що ніхто не має права знаходитися у чужому житлі проти волі його мешканців.
Таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31).
Конституція закріплює свободу думки і слова, світогляду і віросповідання (ст. 34).
Свобода слова – це вільне вираження поглядів та переконань.
Свобода думки передбачає відсутність державної ідеології, нав’язаної громадянину як юридичний обов’язок.
Щодо питання свободи віросповідання, то законодавством України встановлено, що батьки мають право за взаємною згодою подружжя виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Також закріплено право навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту. Зазначимо, що церква та релігійні організації відокремлені від держави, а школа від церкви.
Частина 1 ст. 52 Конституції України передбачає рівність дітей у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Правовий статус дитини, окрім Конституції України, визначають ряд законів і підзаконних нормативних актів, які забезпечують розвиток дітей, встановлення гарантій і пільг для “маленьких громадян” нашої держави.
В Законі України “Про громадянство України” від 18.01.2001 року зазначено, що “дитина – особа віком до 18 років”.
В цивільному та сімейному законодавсті України поняття особи, що не досягла 18 років визначається поняттями “малолітньої” та “неповнолітньої”.
Відповідно до Цивільного кодексу України малолітньою є особа, яка не досягла 14 років та наділена частковою дієздатністю. Малолітні мають право:
- самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку та стосується предмета, який має невисоку вартість;
- здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
Малолітня особа не несе відповідальності за завдану нею шкоду.
Неповнолітньою є фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років та наділена неповною дієздатністю.
Неповнолітні особи крім правочинів, що можуть вчиняти малолітні особи, мають право:
- самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами;
- самостійно розпоряджатися майном, яке вони придбали на свій заробіток, стипендію чи дохід, за винятком нерухомих речей і транспортних засобів;
- з 16 років вправі влаштуватись на роботу;
- самостійно здійснювати права автора творів науки, літератури, мистецтва, права на об’єкти промислової власності чи власності на інші результати своєї творчої діяльності, що охороняються законом;
- бути учасниками та засновниками юридичних осіб;
- за нотаріально посвідченою згодою батьків здійснюють угоди стосовно транспортних засобів або нерухомого майна, яке їм належить;
- за згодою батьків розпоряджатися коштами, що внесли інші особи на їхнє ім’я в банківські установи.
Закон України “Про охорону дитинства”, прийнятий Верховною Радою України 26.04.2001 року на виконання Конвенції про права дитини, завданням якого є розширення соціально-правових гарантій дітей, забезпечення фізичного, інтелектуального розвитку молодого покоління, створення соціально-економічних і правових інститутів з метою захисту прав і законних інтересів дитини в Україні, забезпечує кожній дитині право:
- на житло – діти-члени сім’ї наймача чи власника житлового приміщення – мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником чи наймачем;
- на майно – кожна дитина в тому числі і усиновлена, має право на одержання в установленому законом порядку у спадщину майна і коштів батьків чи одного з них, у випадках їхньої смерті або визнання їх за рішенням суду померлими, незалежно від місця проживання; дитина, батьків якої позбавлено батьківських прав, не втрачає права на наслідування їхнього майна у випадку визнання батьків або одного з них рішенням суду безвісті відсутніми, дитина має право на утримання за рахунок їх коштів і майна.
Батьки або особи, які їх заміняють, не мають права без дозволу органу опіки і піклування укладати угоди, що зачіпають майнові та житлові права дітей та належать нотаріальному посвідченню чи спеціальній реєстрації.
Окрім вищезгаданих, дитина має й інші, передбачені Сімейним кодексом України, Законом України “Про молодіжні та дитячі громадські організації”, Законом України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, Законом України “Про освіту” права. А саме:
- бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також з питань сім’ї;
- власності на майно, придбане батьками або одним з них для забезпечення розвитку, навчання та виховання (одяг, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання);
- висловити свою думку щодо способу управління її майном та на відшкодування матеріальних збитків за шкоду, завдану її майну;
- з 14 років брати участь у розпорядженні аліментами, які одержані для її утримання, а також і на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними;
- з 16 років змінити своє прізвище та ім’я у порядку, встановленому законом;
- з 14 років вільно самостійно пересуватися по території України і вибирати місце перебування;
- з 16 років вільно самостійно виїжджати за межі України;
- з 6 до 18 років об’єднуватись у дитячі громадські організації;
- з 14 до 35 років об’єднуватись у молодіжні організації;
- противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї;
- звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, а з 14 років – безпосередньо до суду.
ЦИВІЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ
Малолітні особи не відповідають за заподіяну шкоду. Згідно ст. 1178 ЦК України за заподіяну шкоду особами, що не досягли 14 років несуть відповідальність їхні батьки (усиновлювачі), опікуни, навчальні, виховні та інші установи, якщо вони не доведуть, що шкоду було завдано не з їх вини.
І мати, і батько відповідають за малолітніх за принципом рівної дольової відповідальності. Вони несуть відповідальність за неналежне виконання своїх батьківських прав та обов’язків, які закріплені в Сімейному кодексі України, опікуни, усиновлювачі несуть аналогічну відповідальність.
У разі встановлення опіки за життя батьків, не позбавлених батьківських прав, відповідальність за завдану підопічним шкоду можуть нести солідарно як батьки малолітнього, так і його опікун.
При відшкодуванні шкоди, завданої малолітнім, не виключається можливість укладення письмового договору між особою, зобов’язаною відшкодувати завдану шкоду і потерпілим, чи проста домовленість між ними, що звільняє від необхідності звернення до суду.
Заклади, які зобов’язані здійснювати нагляд за малолітніми – це навчальні заклади, заклади охорони здоров’я, приватні школи, спеціальні навчальні заклади. Вони несуть відповідальність, якщо не доведуть відсутність своєї вини. На заклад, де діти знаходяться невизначений час обов’язок відшкодування шкоди не покладається.
Установа, яка відшкодувала шкоду, має право пред’явити зворотну вимогу до особи, винної у її завданні, яка порушила вимоги педагогічного характеру, наслідком чого стала неправомірна поведінка дитини.
Відповідальність всіх вище перелічених осіб – це відповідальність за власну вину. У зв’язку з цим вони позбавлені права регресної вимоги до малолітнього при досягненні ним повної дієздатності – тобто повноліття (18 років).
Щодо цивільної відповідальності осіб віком 14-18 років, то неповнолітній самостійно відповідає за невиконання договору, укладеного ним самостійно, а також за згодою батьків.
Однак, якщо в неповнолітнього немає майна, достатнього для відшкодування збитків, додаткову відповідальність несуть його батьки.
У випадку заподіяння шкоди неповнолітнім у віці від 14 до 18 років він відповідає на загальних підставах. Якщо в нього немає майна чи заробітку достатнього для відшкодування шкоди, шкода відшкодовується цілком чи у частині, якої не вистачає, його батьками.
У разі відшкодування зазначеної шкоди, батькам надається право довести, що шкоду було завдано не з їх вини.
Обов’язок батьків чи закладу, який за законом здійснює функції піклувальника відшкодувати шкоду припиняється:
1) після досягнення особою, яка завдала шкоди, повноліття;
2) коли вона до досягнення повноліття стане власником майна, достатнього для відшкодування шкоди.
Батьки зобов’язані відшкодувати шкоду, завдану дитиною, щодо якої вони були позбавлені батьківських прав, протягом 3-х років після позбавлення їх батьківських прав, якщо вони не доведуть, що ця шкода не є наслідком невиконання ними своїх батьківських обов’язків.
АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ
Адміністративним правопорушенням визнається протиправна винна дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.
Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного порушення 16-річного віку.
До осіб віком 16-18 років, які вчинили адміністративне правопорушення застосовуються заходи впливу:
1) зобов’язання публічно попросити вибачення у потерпілого;
2) попередження;
3) догана або сувора догана;
4) передача неповнолітнього під нагляд батькам чи педагогічного, трудового колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.
У разі вчинення особами віком 16-18 років правопорушень, передбачених наступними статтями Кодексу України про адміністративні правопорушення (у тексті – КУпАП), вони підлягають адміністративній відповідальності на загальних підставах:
- 44 (незаконне вироблення, придбання, зберігання, перевезення наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збути в невеликих розмірах);
- 51 (дрібне розкрадання державного або колективного майна);
- 121-127 (порушення водіями правил експлуатації транспортних засобів);
- ч. 1, 2 статті 130 (керування транспортними засобами в стані сп’яніння);
- 173 (дрібне хуліганство);
- 174 (поширювання неправдивих чуток);
- 185 (злісна непокора розпорядженню або вимозі працівника міліції чи їх образа);
- 190-195 (порушення громадянами порядку придбання, зберігання, передача іншим особам або продаж вогнeпальної, холодної або пневматичної зброї);
З урахуванням характеру вчиненого правопорушення та особи правопорушника до зазначених осіб (за винятком ст. 185 КУпАП) можуть бути застосовані заходи впливу, передбачені ст. 24-1 КУпАП:
1. попередження;
2. штраф;
3. сплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення правопорушення;
4. конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення правопорушення;
5. позбавлення спеціального права (до 3 років);
6. виправні роботи (до 2-х місяців, 20 % від зарплати);
7. адміністративний арешт (до 15 діб).
КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ НЕПОВНОЛІТНІХ
Злочинність неповнолітніх постійно привертає до себе увагу.
На сьогодні це зумовлено тим, що неповнолітні завжди визнавалися злочинцями особливого роду і становлять одну з найбільш кримінально уражених верств населення.
Соціальна занедбаність неповнолітніх за умов плюралізму поглядів, відсутності чітких моральних орієнтирів сприяє виникненню та поширенню негативних явищ в середовищі неповнолітніх.
За сучасних умов розвитку суспільства визнається, що для неповнолітніх злочинців недостатнім є застосування лише медико-педагогічних заходів. У певних випадках держава змушена притягувати їх до кримінальної відповідальності.
Чинне законодавство передбачає, що кримінальній відповідальності та покаранню підлягають особи, яким до скоєння злочину виповнилось 16 років (ст. 22 КК України). Лише за деякі злочини, спеціально вказані в законі, кримінальна відповідальність може настати з 14 років.
Згідно ч. 2 ст. 22 КК України особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за:
- умисне вбивство (статті 115-117 КК України);
- посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги представника іноземної держави (статті 112, 348, 379, 400, 443 КК України);
- умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття 121, частина третя статей 345, 346, 350, 377, 398 КК України);
- умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття 122, частина друга статей 345, 346, 350, 377, 398 КК України);
- диверсію (стаття 113 КК України);
- бандитизм (стаття 257 КК України);
- терористичний акт (стаття 258 КК України);
- захоплення заручників (статті 147 і 349 КК України);
- зґвалтування (стаття 152 КК України);
- насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (стаття 153);
- крадіжку (стаття 185, частина перша статей 262, 308 КК України);
- грабіж (статті 186, 262, 308 КК України);
- розбій (стаття 187, частина третя статей 262, 308 КК України);
- вимагання (статті 189, 262, 308 КК України);
- умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей 194, 347, 352, 378, частини друга та третя статті 399 КК України);
- пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів (стаття 277 КК України);
- угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна (стаття 278 КК України);
- незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті 278 КК України);
- хуліганство (стаття 296 КК України).
Разом з тим, вже з 16, а не з 14 років, настає кримінальна відповідальність за вбивство з необережності і умисне легке тілесне ушкодження.
Кримінальний кодекс України, враховуючи біологічні, соціальні та психологічні особливості неповнолітніх, по-новому визначає їх кримінальну відповідальність та покарання.
Це означає, що вперше у вітчизняному КК у спеціальному розділі (розділ XV Загальної частини) сконцентровані питання щодо: видів покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх злочинців; призначення їм покарання; звільнення неповнолітніх, які скоїли злочини, від кримінальної відповідальності та покарання; погашення та зняття судимості.
Якщо загалом характеризувати ці положення, то висновок один – порівняно з дорослими, злочинці-неповнолітні мають привілейований кримінально-правовий статус.
По-перше, чинний КК України виділяє окрему систему покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, визнаних винними у скоєнні злочину. Відповідно до ст. 98 КК України до неповнолітніх можуть бути застосовані лише п’ять видів основних покарань (штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк), а також два види додаткових (штраф та позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певного діяльністю).
Водночас їх не можна карати, наприклад, обмеженням волі та довічним позбавлення волі.
На відміну від дорослих, у них не можна конфісковувати майно.
По-друге, КК України передбачив особливі розміри покарань неповнолітніх. Так, максимальний розмір штрафу для такої особи може становити п’ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (для дорослих – тисяча, а в деяких випадках – і більше). Якщо громадські роботи дорослим можуть бути призначені на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин, то неповнолітнім – від тридцяти до ста двадцяти годин. Покарання у вигляді виправних робіт може бути призначено неповнолітньому на строк від двох місяців до одного року, тоді як дорослому – від шести місяців до двох років. Також зменшено розмір відрахувань із суми заробітку засудженого-неповнолітнього: він становить 5-10 відсотків (для дорослих 10-20 відсотків). Коротший для неповнолітніх і строк арешту, а позбавлення волі їм може бути призначено на строк не більш як 10 років (і лише за умисне позбавлення життя людини – до 15 років).
Ще вужче коло покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітніх, які не досягли 16-річного віку. Переважна більшість санкцій єдиним покаранням за вчинення такими особами злочинів передбачає позбавлення волі на певний строк. Лише в ч. 1 ст. 185 КК України (крадіжка, що карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років), ч. 1 ст. 186 КК України (грабіж, що карається штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до чотирьох років), ч. 1 ст. 277 КК України (пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів, що карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк до трьох років) альтернативою позбавлення волі є штраф.
У ч. 1 ст. 296 КК України (хуліганство, що карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років) єдиним покаранням, що може бути застосовано до таких неповнолітніх, є штраф.
По-третє, КК України (ст. 97) передбачає можливість звільнення неповнолітнього, який уперше скоїв злочин невеликої тяжкості, від кримінальної відповідальності. Але за умови, що виправлення цього неповнолітнього можливе без застосування покарання. Дійшовши такого висновку, суд застосовує до підсудного неповнолітнього примусові заходи виховного характеру.
По-четверте, виходячи з принципів гуманізму, КК України встановлює для неповнолітніх особливу підставу для звільнення від покарання. Йдеться про ситуацію, коли неповнолітній, який скоїв злочин невеликої або середньої тяжкості, щиро покаявся і в подальшому поводився бездоганно з правової точки зору. У цьому разі суд, дійшовши на момент встановлення вироку висновку про недоцільність застосування покарання до такого неповнолітнього, може звільнити його від покарання і застосувати до нього примусові заходи виховного характеру (застереження; обмеження дозвілля; передання неповнолітнього під нагляд батьків, педагогічного чи трудового колективу, інших осіб; покладення на нього обов’язку відшкодувати заподіяну шкоду; направити неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи).
Це особливо треба мати на увазі батькам, щоб не дивувалися потім, що за скоєння однакового злочину одне чадо опинилося за гратами, інше – на волі. Зможете довести суду виховний потенціал своєї сім’ї, колективу, де навчається чадо – позбавите його “неба у клітинку” і подальшої долі рецидивіста. Зрозуміло, що такого привілею для дорослих злочинців не передбачено.
ПРАВА І ОБОВ’ЯЗКИ БАТЬКІВ
Законодавством України передбачено відповідальність батьків не лише за шкоду, завдану їхніми дітьми, а й за неналежне виконання своїх батьківських обов’язків.
Відповідальність батьків передбачена:
Сімейним кодексом України
Стаття 141. Рівність прав та обов’язків батьків щодо дитини
1. мати, батько мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою;
2. розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов’язків щодо дитини.
Стаття 155. Здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов’язків
1. здійснення батьками своїх прав та виконання обов’язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності;
2. батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини;
3. відмова батьків від дитини є неправомірною, суперечить моральним засадам суспільства;
4. ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Стаття 180. Обов’язок батьків утримувати дитину
1. Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Стаття 181. Способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину
1. способи виконання батьками обов’язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними;
2. за домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі;
3. за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька і (або) у твердій грошовій сумі;
4. у разі виїзду одного з батьків за кордон на постійне проживання у державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти стягуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
5. якщо місце проживання батьків невідоме або вони ухиляються від сплати аліментів, або не мають можливості утримувати дитину, дитині призначається тимчасова державна допомога. Порядок призначення цієї тимчасової державної допомоги визначається Кабінетом Міністрів України.
Стаття 164. Підстави позбавлення батьківських прав
1. Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він:
1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
2) ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини;
3) жорстоко поводяться з дитиною;
4) є хронічними алкоголіками або наркоманами;
5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
6) засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
2. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав з підстав, встановлених пунктами 2, 4 і 5 частини першої цієї статті, лише у разі досягнення ними повноліття.
3. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них.
4. Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаки злочину, він порушує кримінальну справу.
Стаття 165. Особи, які мають право звернутися з позовом до суду про позбавлення батьківських прав
1. Право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім’ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров’я або навчальний заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Стаття 166. Правові наслідки позбавлення батьківських прав
1. Особа, позбавлена батьківських прав:
1) втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання;
2) перестає бути законним представником дитини;
3) втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям з дітьми;
4) не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;
5) не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування);
6) втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.
2. Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини.
Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про стягнення аліментів на дитину.
Стаття 170. Відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав
1. Суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров’я і морального виховання.
У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам – за їх бажанням або органові опіки та піклування.
2. У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків.
У цьому разі орган опіки та піклування зобов’язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав.
З таким позовом до суду має право звернутися прокурор.
3. Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини.
4. При задоволенні позову про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину.
5. Положення частин першої – третьої цієї статті застосовуються до відібрання дитини від інших осіб, з якими вона проживає.
Законом України “Про освіту”
Стаття 59. Відповідальність батьків за розвиток дитини
1. Виховання в сім’ї є першоосновою розвитку дитини як особистості.
2. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.
3. Батьки та особи, які їх замінюють, зобов’язані:
- постійно дбати про фізичне здоров’я, психічний стан дітей, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей; поважати гідність дитини, виховувати працелюбність, почуття доброти, милосердя, шанобливе ставлення до державної і рідної мови, сім’ї, старших за віком, до народних традицій та звичаїв;
- виховувати повагу до національних, історичних, культурних цінностей українського та інших народів, дбайливе ставлення до історико-культурного надбання та навколишнього природного середовища, любов до своєї країни;
- сприяти здобуттю дітьми освіти у навчальних закладах або забезпечувати повноцінну домашню освіту відповідно до вимог щодо її змісту, рівня та обсягу;
- виховувати повагу до законів, прав, основних свобод людини.
4. Держава надає батькам і особам, які їх замінюють, допомогу у виконанні ними своїх обов’язків, захищає права сім’ї.
Стаття 60. Права батьків
Батьки або особи, які їх замінюють, мають право:
- вибирати навчальний заклад для неповнолітніх дітей;
- обирати і бути обраними до органів громадського самоврядування навчальних закладів;
- звертатися до державних органів управління освітою з питань навчання, виховання дітей;
- захищати у відповідних державних органах і суді законні інтереси своїх дітей.
Кодексом про адміністративні правопорушення України
Стаття 184. Невиконання батьками або особами, що їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей.
Ухилення батьків або осіб, які їх замінюють, від виконання передбачених законодавством обов’язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання неповнолітніх дітей -
тягне за собою попередження або накладення штрафу від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Ті самі дії, вчинені повторно протягом року після накладення адміністративного стягнення, -
тягнуть за собою накладення штрафу від двох до чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Вчинення неповнолітніми віком від чотирнадцяти до шістнадцяти років правопорушення, відповідальність за яке передбачено цим Кодексом,
тягне за собою накладення штрафу на батьків або осіб, які їх замінюють, від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Вчинення неповнолітніми діянь, що містять ознаки злочину, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, якщо вони не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність, -
тягне за собою накладення штрафу на батьків або осіб, що їх замінюють, від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Кримінальним кодексом України
Стаття 164. Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей
1. Злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів), а також злісне ухилення батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їх утриманні, -
карається виправними роботами на строк до одного року або обмеженням волі на той самий строк.
2. Те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, -
карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років.
Стаття 166. Злісне невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування
Злісне невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, що спричинило тяжкі наслідки, -
карається обмеженням волі на строк від двох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.
Стаття 167. Зловживання опікунськими правами
Використання опіки чи піклування з корисливою метою на шкоду підопічному (зайняття житлової площі, використання майна тощо) -
карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Урок 7. Конвенція ООН про права дитини
Передусім, Конвенція — це угода.
Текст Конвенції про права дитини готувався, обговорювався та узгоджувався більше десяти років. Конвенція ООН про права дитини - це угода між країнами. В ній записано, як уряд кожної країни має дбати про дітей. Конвенція була прийнята та відкрита для підписання та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року. Цей особливий документ було ратифіковано 191 країною світу.
Конвенція ООН про права дитини набула чинності в Україні з 27 вересня 1991 року і з цього часу є частиною національного законодавства.
Права дитини в Україні
Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини в перший же рік своєї незалежності. В нашій країні не існує спеціального законодавства для неповнолітніх, і їх права виділені окремими статтями Сімейного, Цивільного, Кримінального та Кримінально-Процесуального кодексів України, а також регулюються окремими законами, такими як закони «Про охорону дитинства», «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю», «Про попередження насильства в сім’ї». Різні державні інституції та міністерства покликані відповідати за дотримання прав дитини в Україні. Багато зусиль також докладають громадські організації, які працюють на терені захисту прав дитини, щоб кожна дитина почувала себе захищеним законом повноцінним членом суспільства.
Захисти себе
Конвенція ООН про права дитини – це твої права. Вони знайшли своє відображення у чинному законодавстві України. Ти можеш не думати про них. Ти можеш не використовувати їх щодня. Втім, ти маєш знати, що вони існують і вони невід’ємні від інших прав, гарантованих тобі державою.
Закони різних країни різні. Йдеться зокрема про цифру повноліття і про вік, з якого підліток несе кримінальну відповідальність за скоєний злочин: в одних країнах це 7 років, в інших – 12, в Україні – 14-16 років. Але ти повинен знати, що є права, які не можна змінити. Наприклад, право на турботу і піклування. Також незмінним є, твердження про те, що всі діти мають рівні права. Держава може бути більш чи менш демократичною, але змінити ці права вона не може. Вони – твої.
Читай – дізнаєшся
Конвенція ООН про права дитини містить 54 статті. В них ти знайдеш 40 прав, які має дитина. Нижче наведені тільки ті статті Конвенції, які стосуються твоїх прав. Всі права можуть бути класифіковані за певними принципами.
Спробуймо класифікувати права:
Всі діти мають право на життя
Всі діти мають право на піклування і турботу
Всі діти рівні у своїх правах
Права «піклуйтеся-про-мене»
Ти маєш право на достатнє та здорове харчування
Ти маєш право на освіту
Ти маєш право на медичну допомогу
Ти маєш право на розваги
Права «не знущайтеся наді мною»
Ти маєш право на захист від економічної експлуатації та примусової праці
Ти маєш право на захист від будь-якої роботи, яка може бути небезпечною для твого здоров’я
Ти маєш право не бути жертвою війни
Ти маєш право на захист від сексуальної експлуатації
Права «я маю власну думку»
Ти маєш право виражати свої погляди
Ти маєш право сповідувати свою власну релігію
Ти маєш право об'єднуватися з іншими
Ти маєш право на інформацію
Права «спеціальних потреб»: життя деяких дітей є важчим, ніж у їхніх однолітків. Тому такі діти потребують спеціальної уваги і піклування
Діти-інваліди
Діти, позбавлені батьківського піклування
Діти-біженці
Діти у конфлікті з законом
Преамбула (вступ до Конвенції)
Преамбула Конвенції ООН про права дитини містить таку важливу інформацію, як:
Стаття 1 Визначення поняття ДИТИНА
Дитина – це людська істота до досягнення нею 18-річного віку. Дитина – це людина, яка зростає. Діти – це люди на шляху в доросле життя. Всі діти потребують повноцінних умов для розвитку і зростання.
Стаття 2 Усунення дискримінації
Всі права рівні для кожної дитини, незалежно від її раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, соціального походження. Держава не може порушувати жодне з прав. Держава має активно пропагувати права дитини.
Стаття 3 Якнайкраще забезпечення інтересів дитини
Усі дії щодо дитини мають виконуватися в інтересах дитини. Якщо рідні, або ті особи, які несуть відповідальність за дитину, недбало виконують свої обов’язки, держава має забезпечити дитині належний догляд і піклування.
Стаття 4 Здійснення прав дитини
Держава має вживати всіх необхідних заходів для реалізації прав дитини. Держава не може залишати поза увагою права дитини. Всі країни мають співпрацювати для того, щоб права дитини реалізовувались у повсякденному житті. Більш розвинені країни мають допомагати бідним, економічно
Стаття 5 Роль батьків
Держава має поважати відповідальність, права та обов’язки батьків та родини. І, водночас, держава повинна вимагати від батьків ростити та виховувати дітей належним чином.
Стаття 6 Право на життя та розвиток
Держава визнає той факт, що кожна дитина має невід’ємне право на життя. Держава визнає, що кожна дитина має право на здоровий розвиток.
Стаття 7 Ім'я та громадянство
Кожна дитина після народження має право на ім’я та громадянство. Кожна дитина після народження має право знати своїх батьків і має право на їхнє піклування.
Стаття 8 Право на індивідуальність
Держава поважає індивідуальність дитини, її громадянство, ім'я та сімейні зв’язки.
Стаття 9 Розлучення дітей з батьками
Дитина має право жити разом з батьками. Якщо батьки розлучені, дитина має право спілкуватися з обома батьками, за винятком тих випадків, коли це суперечить інтересам дитини.
Стаття 10 Воз'еднання сім’ї
Держава сприяє воз’єднанню сім’ї.
Держава дозволяє дітям та їхнім батькам в’їзд чи виїзд до іншої країни з метою воз’єднання сім’ї. Держава також дозволяє батькам, які проживають у різних країнах, спілкуватися з дитиною.
Стаття 11 Незаконний вивіз дитини
Держава вживає всіх необхідних заходів для боротьби з незаконним вивозом дітей за кордон.
Стаття 12 Власні погляди дитини
Держава забезпечує дитині (згідно з її віком і зрілістю) право формулювати та виражати власні погляди з усіх питань. Держава має приділяти належну увагу поглядам дитини. Дитина має право бути заслуханою в суді та адміністративних органах.
Стаття 13 Свобода вираження поглядів
Дитина має право вільно виражати свої думки. Це право також включає свободу шукати, отримувати та передавати інформацію.
Стаття 14 Свобода думки, совісті і релігії
Дитина має право на свободу думки, совісті і релігії. При цьому беруться до уваги відповідальність, права і обов’язки батьків та норми закону.
Стаття 15 Свобода асоціацій/зборів
Дитина має право бути членом асоціації, гуртка чи клубу. Дитина також має право створювати асоціації, гуртки та – клуби відповідно до закону.
Стаття 16 Право на особисте життя
Ніхто не може незаконно втручатись в особисте життя дитини. Дитина має право на захист закону від свавільного втручання в її особисте та сімейне життя, її оселю та кореспонденцію.
Стаття 17 Право на інформацію
Держава забезпечує доступ дитини до інформації і матеріалів з різних джерел, особливо з джерел, які сприяють належному розвитку дитини. Наприклад: телебачення, радіо, газети, дитяча література, інформація рідною мовою, а також інформація і матеріали з міжнародних джерел. Держава забезпечує належний захист дитини від тих матеріалів та інформації, що завдають шкоду її благополуччю.
Стаття 18 Відповідальність батьків
Батьки несуть рівну відповідальність за виховання дитини. Держава надає батькам належну допомогу у виконанні ними обов’язків стосовно дітей. Держава має забезпечувати належний догляд за дітьми, батьки яких працюють.
Стаття 19 Захист від насильства
Діти мають право на захист від усіх форм фізичного, психологічного, сексуального насильства та експлуатації як в сім’ї, так і поза нею. Держава має вживати всіх заходів для запобігання насильству щодо дитини. Дитина має право на необхідну підтримку і допомогу.
Стаття 20 Дитина, позбавлена сімейного оточення
Дитина, яка не може жити в своїй сім’ї (тимчасово чи постійно) має право на особливий захист. Держава має забезпечити дитині належний догляд відповідно до своїх національних законів: усиновлення, передачу на виховання до прийомної родини, або до відповідних установ по догляду за дітьми.
Стаття 21 Усиновлення
Усиновлення дитини дозволяється лише тоді, коли воно відповідає інтересам дитини. Всиновлення дитини в іншій країні може розглядатися за умови, коли не існує інших, кращих можливостей для дитини в межах країни.
Стаття 22 Діти-біженці
Діти-біженці мають право на захист. Рівні права на захист мають як діти-біженці у супроводі своїх батьків, так і діти-біженці, які не супроводжуються батьками. Держава має надати захист дитині-біженцю, а також допомогу у пошуку її батьків чи інших членів сім'ї.
Стаття 23 Діти з фізичними та розумовими вадами
Діти з фізичними та розумовими вадами мають право на особливе піклування. Неповноцінні діти мають вести повноцінне і гідне життя в умовах, які забезпечать їх нормальну участь у житті суспільства.
Стаття 24 Охорона здоров'я
Кожна дитина має право на користування найбільш досконалими послугами системи охорони здоров’я. Держава повинна домагатися повного здійснення цього права. Особлива увага має приділятися:
Держава має вживати заходів, спрямованих на скасування традиційної практики, що негативно впливає на здоров’я дітей. Важливу роль відіграє міжнародне співробітництво: розвинені країни мають допомагати країнам, що розвиваються.
Стаття 25 Перебування дитини поза сім’єю
Іноді дитина більше не може жити вдома. У таких випадках дитину віддають на піклування до прийомної родини, або до дитячої установи. Так, наприклад, трапляється, коли дитина потребує більшого догляду і піклування. Або, коли дитина потребує фізичного чи психічного лікування. Держава має перевіряти, наскільки така передача дитини на піклування потрібна.
Стаття 26 Соціальне забезпечення
Соціальне забезпечення - це фінансова підтримка і турбота, яку держава надає тим, хто її потребує. Кожна дитина має право користуватися благами соціального забезпечення.
Стаття 27 Життєвий рівень
Кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового та духовного розвитку. Сюди входить належне харчування, житло, одяг. Батьки несуть відповідальність за забезпечення належного життєвого рівня дитини. Держава має вживати необхідних заходів щодо надання допомоги батькам у здійсненні цього права.
Стаття 28 Освіта
Дитина має право на освіту. Дитина повинна відвідувати школу. Кожна дитина має право на безкоштовну і обов’язкову освіту. Держава повинна забезпечити це право. Держава також має забезпечити доступність середньої та вищої освіти на підставі здібностей кожної дитини. Держава має забезпечувати доступність інформації та матеріалів у галузі освіти та професійної підготовки. Держава повинна вживати заходів щодо зниження кількості учнів, які залишили школу. Держава має вживати всіх необхідних заходів для забезпечення такої шкільної дисципліни, яка ґрунтується на повазі людської гідності дитини. Положення Конвенції ООН про права дитини не мають порушуватися під час уроків. Дуже важливо розвивати міжнародне співробітництво у галузі освіти. Освіта має бути доступною для всіх дітей.
Стаття 29 Спрямування освіти
Освіта має бути спрямованою на:
Стаття 30 Діти національних меншин
Деякі діти належать до етнічних, релігійних, мовних меншин. Така дитина має право спільно з іншими членами її групи користуватись своєю культурою, мовою та сповідувати свою релігію.
Стаття 31 Дозвілля
Діти мають право на відпочинок. Діти мають право на дозвілля і розваги. Діти мають право брати участь в іграх, розважальних заходах, а також у культурному житті та займатися мистецтвом.
Стаття 32 Економічна експлуатація
Держава повинна захищати дитину від тих осіб, які, заробляючи гроші, використовують дитячу працю. Діти мають бути захищені державою від небезпечної та тяжкої праці. Законодавство держави встановлює мінімальний вік дитини для прийому на роботу і необхідні вимоги щодо тривалості робочого дня.
Стаття 33 Захист від наркотиків
Діти мають бути захищені від вживання наркотичних засобів і психотропних речовин. Держава має забезпечити законодавчий захист дітей від вживання, виробництва і торгівлі наркотичними засобами і психотропними речовинами. Держава має розгорнути широку інформаційну кампанію проти наркотиків у школах та в інших місцях, де найчастіше перебувають діти.
Стаття 34 Сексуальна експлуатація
Діти мають право на захист від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень, особливо проституції і порнографії.
Стаття 35 Торгівля дітьми
Держава має вжити всіх необхідних заходів для відвернення викрадень дітей, торгівлі дітьми чи їх контрабанди у будь-якій формі.
Стаття 36 Інші форми насильства
Діти мають право бути захищеними від усіх форм експлуатації, яка завдає шкоди їхньому добробуту.
Стаття 37 Діти за ґратами
Держава забороняє піддавати дитину катуванням чи іншим формам жорстоких покарань. Дітям за вчинені злочини не призначаються смертна кара чи довічне ув’язнення. Арешт, затримання чи позбавлення волі дитини здійснюється згідно з законом лише як крайній захід і протягом якомога коротшого періоду часу. Кожна позбавлена волі дитина має право на гуманне ставлення і повагу до її гідності. Діти не мають перебувати за ґратами разом з дорослими. Кожна ув’язнена дитина має право підтримувати зв’язок зі своєю сім’єю. Кожна ув'язнена дитина має право на негайну правову допомогу.
Стаття 38 Діти і війна
Під час воєнних дій діти мають особливе право на захист і турботу. Діти, молодші 15-ти років, не можуть брати безпосередню участь у воєнних діях.
Стаття 39 Дитина-жертва
Дитина, яка стала жертвою будь-яких видів експлуатації, зловживань, катувань та недбалого ставлення, має право на повноцінну допомогу, необхідну для фізичного, психологічного відновлення та соціальної реінтеграції дитини.
Стаття 40 Ювенальна юстиція
Дитина, яка порушила закон, має право на справедливе судочинство і правову допомогу. Це право також дійсне для дитини, яка підозрюється у порушенні закону. Держава має забезпечити таке поводження, яке не принижує у дитини почуття гідності, зміцнює повагу до прав людини і основних свобод. Держава має сприяти створенню таких законів, процедур, органів, установ, що мають безпосереднє відношення до дітей, які порушили кримінальне законодавство.
Досить тривалий час до думок дитини не прислухались, бо вважали їх незрілими та нераціональними. Дорослі мали повну владу над дітьми, а дітям нічого не залишалось, як сприймати все це як належне, бо необізнаність про права та обов'язки дітей завжди залишалась і залишається актуальною проблемою нашого суспільства.
З плином часу ситуація поступово змінювалась. На початку століття права дитини розглядались, в основному, як міри по захисту від рабства, дитячої праці, торгівлі дітьми, проституції неповнолітніх, повної влади батьків, економічної експлуатації. У зв’язку з цим Ліга Націй (прообраз ООН) у 1924 році прийняла Женевську декларацію прав дитини.
Після другої Світової Війни, ООН (після створення у 1945 році) прийняла у 1948 році Загальну декларацію прав людини, в якій зазначалося, що діти повинні бути об’єктом особливого нагляду і охорони.
Нарешті у 1959 році ООН прийняла Декларацію прав дитини. Декларація прав дитини 1959 року мала 10 коротких декларативних статей, програмних положень, які призивали батьків, окремих осіб, державні органи, місцеву владу й уряд визнати викладені в ній права свободи й дотримуватися їх. Це були 10 соціальних й правових принципів, які значно вплинули на політику і справи уряду і людей в усьому світі.
Однак декларація не зобов’язує, немає певної обов’язкової сили, це лише рекомендація. Нові часи, погіршення положення дітей, потребували більш конкретних законів й заходів, міжнародних договорів по захисту і забезпеченню прав дитини.
У 1979-1989 розробляється Конвенція ООН про права дитини. 20 листопада 1989 року Конвенція була прийнята. 26 січня 1990 року, в день відкриття її для підписання, її підписала 61 країна.
Конвенція - документ високого міжнародного рівня, який має велику обов'язкову силу для тих держав, які його ратифікували.
Необхідність охороняти дитину також була передбачена у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 року, Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 тощо.
Дитина – це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, що застосовується до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше.
Поняття «підліток» і «підлітковий» вжито у деяких нормативно-правових актах (зокрема, у наказах МОЗ України). Однак жоден нормативно-правовий акт вітчизняного законодавства не містить юридичного визначення понять «підліток», «підлітковий» і не встановлює їх співвідношення з поняттям «дитина».
Слід зазначити, що вітчизняна практика розуміє під «підлітками» дітей від 10 до досягнення 18 років, а за визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) поняття «підлітки» охоплює вікову групу від 10 до 19 років включно. Таким чином, коли ми говоримо про «підлітків», у юридичному сенсі слід керуватися поняттям «дитина».
Молодь, молоді громадяни – громадяни України віком від 14 до 35 років.
Чи існує різниця у правовому статусі дітей в залежності від їх віку?
Особа до досягнення нею повноліття має правовий статус дитини. При цьому законодавство розрізняє правовий статус дітей за критерієм досягнення 14-річного віку:
- до досягнення 14 років дитину вважають малолітньою (такі особи мають часткову цивільну дієздатність);
- від 14 до досягнення 18 років дитину вважають неповнолітньою (мають неповну цивільну дієздатність).
Як бачимо, поняття «молодь віком від 14 до досягнення 18 років» і поняття «неповнолітні діти» є тотожними (у повсякденному спілкуванні досить часто термін «неповнолітні» застосовують без визначення нижньої вікової межі, тобто, стосується всіх дітей, яким не виповнилося 18 років, що є некоректним з юридичного погляду).
Законодавство також передбачає певні юридичні факти, з настанням яких неповнолітня особа набуває повної цивільної дієздатності (як повнолітня особа):
• перебуває / перебувала у зареєстрованому шлюбі;
• досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором;
• записана матір’ю або батьком дитини;
• досягла шістнадцяти років і бажає займатися підприємницькою діяльністю.
“Світовою конституцією прав дитини” називають Конвенцію про права дитини, прийняту Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 року. З тих пір Конвенцію ратифікували уряди всіх країн, за винятком Сомалі та Сполучених Штатів Америки.
Норми цієї конвенції діють як складова національного законодавства України з 27 вересня 1991 року, тобто з часу її ратифікації Україною.
Конвенція містить повний перелік прав дитини: на життя, на ім’я, на набуття громадянства, на піклування з боку батьків, на збереження своєї індивідуальності, право бути заслуханою у ході будь-якого розгляду, що стосується дитини; право на свободу совісті та релігії; право на особисте та сімейне життя; недоторканість житла; таємницю кореспонденції; право користуватися найдосконалішими послугами системи охорони здоров’я; благами соціального забезпечення; на рівень життя, необхідний для її розвитку; на освіту; на відпочинок; на особливий захист: від викрадень та продажу, від фізичних форм експлуатації, фізичного та психічного насильства, участі у військових діях; право на вжиття державою всіх необхідних заходів що до сприяння фізичному та психічному відновленню та соціальній інтеграції дитини, яка стала жертвою зловживань або злочину.
Метою цієї Конвенції є встановлення стандартів для захисту дітей від зневаги та образ, з якими вони стикаються до певної міри щодня в усіх країнах. В ній беруться до уваги різні культурні, політичні та економічні особливості держав, що є дуже важливим фактором. На першому плані у цьому документі стоять права дитини.
У різних державах і регіонах світу Конвенція ООН про права дитини виконується по-різному із врахуванням особливостей та менталітету кожної держави. Але об’єднує усі держави по відношенню до дітей повага дитини, її прав та інтересів, турбота і любов.
Право дитини на сім’ю
Сім'я є і залишається природним середовищем для фізичного, психічного, соціального і духовного розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Вона має виступати основним джерелом матеріальної та емоційної підтримки, психологічного захисту, засобом збереження і передачі національно-культурних і загальнолюдських цінностей прийдешнім поколінням. У першу чергу сім'я повинна залучати дітей до освіти, культури і прищеплювати загальнолюдські норми суспільного життя. Основними методами збереження та зміцнення здоров'я в умовах сім'ї має стати профілактика захворювань та дотримання певних гігієнічних правил у повсякденному житті, оптимальна фізична активність, загартування організму, повноцінне харчування, запобігання шкідливим явищам - курінню, алкоголізму тощо.
Найважливішою умовою для розвитку дитини є її виховання в сім’ї. Це очевидно, тому не випадково, що Конвенція ООН про права дитини 1989 року містить перелік норм, які повинні забезпечувати захист сім’ї.
Дитина з самого народження має право знати своїх батьків та користуватися їх піклуванням. Право дитини на піклування з боку батьків може бути реалізоване лише за умови добровільного і належного виконання батьками своїх обов’язків.
ОСОБИСТІ ПРАВА ДІТЕЙ
Особисті права та обов’язки позбавлені грошового змісту, їх не можна оцінити і в грошах. Вони тісно пов’язані з особою: їх не можна подарувати, відмовитися від них. Загалом ці права та обов’язки тривають до досягнення дитиною 18 років, або до часу одруження, вони також припиняються зі смертю однієї зі сторін.
Стаття 150 Сімейного кодексу України
Батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Коли дитина народжується, вона має право отримати ім’я. Відповідно батьки згідно статей 145-147 Сімейного кодексу України мають право та обов’язок визначати прізвище, ім’я та по батькові дитини. Якщо батьки мають спільне прізвище, то це прізвище отримує і дитина. Якщо у батьків прізвища різні, вибору імені закон обмежень не встановлює, але батьки повинні дуже відповідально поставитись до вирішення цього питання, щоб в майбутньому не виникало для дитини негативних наслідків. Також можна присвоювати дитині подвійне ім’я.
З досягненням дитиною 16 років вона може звернутись до РАЦСу із заявою з проханням змінити її прізвище або ім’я та по батькові.
Батьки мають право визначати місце проживання дітей. Діти можуть тимчасово проживати у родичів, як правило, у бабусі та дідуся, але ця обставина не позбавляє їх батьків та не знімає обов’язку по вихованню.
Стаття 29 Цивільного кодексу України говорить, що:
• місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
• Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає.
ВАЖЛИВО!!! Коли батьки розлучаються, часто в судовому порядку вирішується спір між ними про визначення місця проживання їх дитини. Ст. 160 Сімейного кодексу України передбачає, що суд в таких випадках повинен врахувати думку самої дитини, що досягла 10-річного віку.
У Конвенції ООН про права дитини проголошується, що дитина не буде розлучена з батьками всупереч їх бажанню, крім випадків, які передбачені законом.
У Конвенції йдеться також про визнання місця проживання дитини. Якщо батьки не можуть домовитися про це, суд вирішує, з ким залишається дитина.
Частіше дитина залишається з матір’ю, але за законом жоден з батьків не має наперед визначених переваг.
Ст. 10 Конвенції ООН про права дитини про принцип не розлучення з батьками передбачає, що дитина має право підтримувати контакти зі своїми батьками у випадку розлучення з ними.
УВАГА!!! Батьки повинні спільно вирішувати питання виховання дітей. Коли батьки проживають окремо, то той із батьків, що проживає з дитиною, не повинен чинити перешкод для спілкування з дитиною іншого з батьків. Якщо батьки не можуть дійти згоди з цього питання, то слід звернутися до органів опіки і піклування, а далі до суду.
Дідусь та бабуся мають право згідно із ст. 257 Сімейного кодексу України спілкуватися зі своїми онуками та брати участь у їх вихованні. Якщо батьки дитини не досягли згоди з цього питання з бабусею і дідусем, то спір вирішується опіки і піклування чи судом.
У випадку, коли дитина тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, вона має право на особливий захист і допомогу держави, як це передбачено у ст. 20 Конвенції. А стаття 21 Конвенції про права дитини проголошує вимоги, на яких має базуватися законодавство щодо факту всиновлення та процедури його здійснення.
Держава, в свою чергу, повинна надавати допомогу багатодітним сім’ям для забезпечення дитини харчуванням, одягом та житлом (ст. 27).
Цей обов’язок Україна прагне виконувати, про що свідчить прийнятий закон “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”.
Майнові права та обов’язки між батьками та дітьми
Такі права та обов’язки можуть виникати з приводу майна, яким володіє сім’я, а також з приводу отримання аліментів.
Стаття 173 Сімейного кодексу України
При вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків, якщо інше не встановлено судом.
Батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. !!!Батьки зобов’язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах!!! Якщо діти мають власне майно, закон визначає обмеження у розпорядженні ним: майном дитини до 14 років розпоряджаються її батьки без її згоди. Така дитина може укладати лише дрібні побутові угоди.
Виняток становить здійснення особистих немайнових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
З моменту досягнення дитиною 14 років, обсяг її майнових прав збільшується. На власний розсуд, крім дрібних побутових угод та здійснення особистих немайнових прав, вона може також розпорядитись своїм заробітком, стипендією, бути учасником юридичних осіб, самостійно укладати договір банківського вкладу. Угоди, що виходять за межі дрібних побутових, такі діти укладають за наявності згоди їх батьків.
Батьки управляють майном дітей лише до досягнення останніми 18-років, або до моменту їх одруження, бо з цього часу вони можуть самостійно вчиняти усі дії, пов’язані з майном.
У батьків і дітей може бути спільна власність.
!!!Батьки мають утримувати своїх дітей до 18 років!!!
У випадках, коли батьки добровільно не бажають утримувати своїх неповнолітніх дітей, до виконання цього обов’язку їх може бути зобов’язано в судовому порядку примусово. Немає значення, чи працює особа, з якої стягують аліменти. Якщо ж дитина досягла повноліття, але є непрацездатною, батьки надалі повинні утримувати її.Права та обов’язки батьків та дітей є взаємними, тобто закон передбачає умови, при яких право на утримання може виникати не лише у батьків, але й у їхніх дітей.
Неповнолітні діти, які мають самостійний заробіток, можуть надавати батькам матеріальну допомогу, але це лише їх моральне зобов’язання. Закон зобов’язує надавати таку допомогу непрацездатним і нужденним батькам лише з досягненням дитиною 18 років, але не раніше.
Якщо відношення батьків і дітей побудовані на любові, повазі, дотриманні взаємних прав і виконання обов’язків, вони не ускладнюються конфліктами. Іноді, на жаль, буває навпаки, і тоді люди звертаються по допомогу до закону...
Проблеми сімейного життя, стосунки між батьками і дітьми є дуже складними. У літературі їх часто називають “вічними питаннями” і присвячують їм романи, п’єси, повісті. Ці відносини впливають на характер, погляди і життєву позицію людини, що росте, допомагають їй стати гармонічною і цілісною або перешкоджають її розвитку. Відносини між батьками і дітьми, що складаються між ними в дитинстві, люди проносять потім через усе життя.
Найкращим шляхом життя сім’ї безумовно є порозуміння, повага, свідоме дотримання всіма її членами правових і моральних норм по відношенню одне до одного. У такій сім’ї і діти, і батьки будуть щасливими, збережуть вдячність і готовність допомагати один одному до глибокої старості й у будь-яких ситуаціях життя.
Дискримінація прав дитини
Більшість населення України і уявлення не має про особисті права дітей, Конвенцію ООН про права дитини, інші міжнародні документи цієї спеціалізації, тому дуже легко порушити права дітей. На жаль, дуже багато дорослих не вважають за потрібне визнавати ці права і зараз.
Дуже часто вони і не замислюються, що своїми вчинками дискримінують права дитини, тому і дітям і дорослим буде корисним знати, в яких випадках права дитини порушуються, здійснено насилля, які види насилля бувають тощо.
!!!УВАГА!!! Над дитиною здійснено насилля, якщо:
- їй нанесли побої;
- її здоров’ю завдали шкоди;
- порушили її статеву недоторканість й статеву свободу;
Дитину залякували, якщо:
- їй вселяли страх за допомогою дій, жестів, поглядів;
- використовували для залякування свій зріст, вік;
- на неї кричали;
- їй загрожували насиллям по відношенню до інших (батькам дитини, друзям, тваринам та ін.)
Над дитиною здійснено насилля, якщо використовують для цього ізоляцію:
- контролюють її доступ до спілкування з однолітками, дорослими, братами і сестрами, бабусею і дідусем.
Над дитиною також здійснено емоційне насилля, якщо:
- її принижують, використовують образливі прізвиська;
- її використовують як довірену особу;
- при спілкуванні з дитиною виявляється непослідовність;
- дитину соромлять;
- дитину використовують як засіб передачі інформації одному з батьків.
Над дитиною здійснено економічне насилля, якщо:
- не задовольняються її основні потреби;
- контролюється його поведінка за допомогою грошей;
- дорослими розтрачуються сімейні гроші;
- дитина використовується як засіб економічного торгу при розлученні батьків.
До дитини відносяться жорстоко, якщо використовують:
- погрози кинути її;
- погрози самогубства;
- погрози нанесення фізичної шкоди собі або родичам.
До дитини дорослі відносяться жорстоко, якщо використовують при цьому свої привілеї:
- обходяться з дитиною як з підлеглим чи слугою;
- відмовляються інформувати дитину про рішення, які відносяться безпосередньо до неї, її долі ( про відвідини її батьками, опікунами, тощо);
- дитину перебивають під час розмови.
Освіта, дитина, права та обов’язки…
Освіта відіграє в житті дитини дуже важливу роль. Завдяки їй формується характер, погляд на життя, суспільні інтереси й власні принципи. Це, так би мовити, своєрідний моральний грунт кожної людини, а також дитини, зокрема.
Розвиток дитини забезпечується здійсненням її права на освіту. Тож, навчаючись, маленька особистість має не тільки певні права, передбачені законодавством та моральними принципами, але й обов’язки, які її ж правам кореспондують.
???Тож які саме ПРАВА мають діти-учні???
право обирати профіль навчання, індивідуальні програми, позакласні заняття;Ø
вносити пропозиції з питань організації та умов навчально-виховного процесу, відпочинку, побуту;Ø
користуватися навчальною, виробничою, культурною, спортивною, побутовою, оздоровчою базою навчального закладу;Ø
право на захист від будь-яких форм фізичного та психічного насильства;Ø
участь у юнацьких та молодіжних організаціях;Ø
брати участь у науково-дослідній, конструкторській,Ø експериментальній чи інших видах науково-практичної діяльності: конференціях, олімпіадах, конкурсах тощо;
особисто або через своїх представників брати участь у громадському самоврядуванні навчального закладу та ін.Ø
???А які обов’язки???
оволодівати знаннями, вміннями, практичними навичками, підвищувати загальнокультурний рівень;Ø
дотримуватися вимог статуту, правил внутрішнього розпорядку;Ø
бережливо ставитись до державного, громадського і особистого майна;Ø
дотримуватися законодавства, моральних, етичних норм;Ø
брати посильну участь у різних видах трудової діяльності, що не заборонені чинним законодавством;Ø
дотримуватися правил особистої гігієни;Ø
піклуватися про своє здоров’я і безпеку свого життя і однокласників;Ø
дотримуватись чистоти і порядку в приміщенні та на території закладу;Ø
діяти на благо навчального закладу, піклуватися про честь і авторитет установи;Ø
дотримуватись правил співдружності (поважати погляди та переконанняØ інших людей, поважати жінок, дівчат, працівників навчального закладу, піклуватись про батьків, допомагати їм у веденні домашнього господарства);
дотримуватися ділового стилю одягу;Ø
займатись самообслуговуванням, брати участь у суспільно-кориснійØ праці з урахуванням віку, статі, фізичних можливостей, нормативів та вимог гігієни.
!!!ВАЖЛИВО!!! Окрім вказаних вище обов’язків, кожна дитина ПОВИННА отримати повну загальну середню освіту, яка є обов’язковою у нашій державі.
_03_03.png)
