Право на захист у кримінальному провадженні

Право на захист у кримінальному провадженні

(КПК 2012  року)

            Право на захист є однією із основних конституційних гарантій прав та свобод громадян України.

Так, відповідно до ст. 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Забезпечення права на захист є однією із загальних засад кримінального провадження, що передбачено ст. 20 Кримінального процесуального кодексу України.

Кримінальний процесуальний кодекс України (далі – КПК України) передбачає випадки, коли участь захисника є обов’язковою.

Згідно ст. 52 КПК України  участь захисника є обов’язковою у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів. У цьому випадку участь захисника забезпечується з моменту набуття особою статусу підозрюваного.

В інших випадках обов’язкова участь захисника забезпечується у кримінальному провадженні:

1) щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років, - з моменту встановлення факту неповноліття або виникнення будь-яких сумнівів у тому, що особа є повнолітньою;

2) щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів виховного характеру, - з моменту встановлення факту неповноліття або виникнення будь-яких сумнівів у тому, що особа є повнолітньою;

3) щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі тощо) не здатні повною мірою реалізувати свої права, - з моменту встановлення цих вад;

4) щодо осіб, які не володіють мовою, якою ведеться кримінальне провадження, - з моменту встановлення цього факту;

5) щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосування, - з моменту встановлення факту наявності в особи психічного захворювання або інших відомостей, які викликають сумнів щодо її осудності;

6) щодо реабілітації померлої особи - з моменту виникнення права на реабілітацію померлої особи.

         Як показує судова практика у Перевальському районному суді  у 2013 році були розглянуті кримінальні провадження за обвинуваченням за особливо тяжкі злочини та відносно осіб, які обвинувачувались  у вчинені кримінальних правопорушень у віці до 18 років. Всі вони були забезпечені захисниками. При цьому для обвинувачених, які не мають матеріальної можливості мати захисника (адвоката), залучались захисники за призначенням відповідно до Закону України «Про безоплатну правову допомогу». Тобто вимогу цього закону  було виконано в цілому.

Інших категорій справ, де передбачена ст.. 52 КПК України судом не розглядалось і захисники не залучались. Судова практика показує, що виникають проблемні питання щодо застосування вимог ст. 20 КПК України та Закону України «Про безоплатну правову допомогу» саме під час розгляду питань, пов’язаних з виконанням вироку, цим законом не передбачено залучення захисника до цієї категорії справ. В результаті чого засуджені, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, не мають можливості захистити свої права.

Стаття 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» містить перелік суб’єктів права на безоплатну вторинну правову допомогу.

Системний аналіз даного законодавства дає підстави дійти висновку про те, що особи, які мають статус засудженого, не є суб’єктами надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Це також кореспондується з пунктом «c» ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, в якій вказано про те, що кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права: захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.

Європейський суд по правам людини у справі «Ейрі проти Ірландії» поклав відповідальність на національні держави за дотримання принципу рівності при наданні юридичної допомоги у контексті реалізації права на безкоштовний доступ до правосуддя.

Пунктом 3 ч. 3 ст. 42 КПК України передбачено, що підозрюваний, обвинувачений має право, зокрема, на участь захисника у проведенні допиту та інших процесуальних дій; на відмову від захисника в будь-який момент кримінального провадження; на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави у випадках, передбачених цим Кодексом та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, в тому числі у зв’язку з відсутністю коштів на її оплату.

Крім того, за змістом п. 2 ч. 1 ст. 49 КПК України суд зобов’язаний забезпечити участь захисника у кримінальному провадженні у випадку, якщо підозрюваний, обвинувачений заявив клопотання про залучення захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може залучити його самостійно.

Формальна відсутність серед вищеназваних категорій осіб саме особи засудженого не позбавляє суд права залучати захисника на загальних підставах. Законодавець в ч. 3 ст. 43 КПК України встановив правило, що засуджений має права обвинуваченого, передбачені статтею 42 цього кодексу, в обсязі необхідному для його захисту на відповідній стадії судового провадження.

Розглядаючи питання щодо можливості залучення захисника за призначенням для захисту засудженої особи на відповідній стадії судового провадження, слід виходити з загальних засад кримінального провадження  та спрямованості процесуальних норм. Саме відсутність в КПК України будь-яких встановлених обмежень щодо такої можливості дає підстави для висновку, що законодавець не мав на меті звуження прав засудженого шляхом віднесення його до категорії осіб, які не можуть мати право на залучення захисника за призначенням у разі необхідності його захисту на відповідній стадії судового провадження.

         Як і будь-яка стадія кримінального процесу, стадія виконання вироку вирішує завдання, які постають із загальних завдань кримінального судочинства. Завдання стадії виконання вироку полягають у тому, щоб звернути вирок до виконання і вирішити всі питання, які виникнуть в процесі його виконання. Зв'язок цих завдань із загальними завданнями кримінального судочинства полягає в забезпеченні на цій стадії невідворотності відповідальності за вчинений злочин.

Чинний КПК України відносить засудженого до сторони кримінального провадження з боку захисту (п.19 ч.1 ст.3 КПК), при цьому визначаючи, що судовим провадженням є кримінальне провадження у суді першої інстанції, яке включає підготовче судове провадження, судовий розгляд, ухвалення та проголошення судового рішення, провадження з перегляду судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, Верховним Судом України, а також за новоявленими обставинами.

За своїми загальними ознаками (у нормованість нормами КПК, забезпечення права оскарження тощо) порядок розгляду питань, які вирішуються судом під час виконання вироків, слід відносити саме до поняття судового провадження.

В свою чергу, кримінальне провадження - це досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння, передбаченого Законом України про кримінальну відповідальність.

Отже, будь-яке судове провадження є кримінальним провадженням у розумінні КПК України (п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК України).

Законодавець в положеннях ст.43 КПК України, зазначивши, що засуджений має права обвинуваченого в обсязі необхідному для його захисту саме на відповідній стадії судового провадження, передбачає, що невід’ємне право на захист шляхом залучення захисника за призначенням, яке прямо передбачене для обвинуваченого, в повній мірі буде притаманним і засудженому на будь-якій стадії судового провадження.

Дія цього принципу не обмежується лише тією частиною провадження у справі, яка здійснюється до набрання вироком законної сили, а поширюється на всі інші стадії процесу. Безумовно, що зміст права засудженого на захист у стадії виконання вироку є дещо іншим, ніж у стадії судового, апеляційного та касаційного провадження, виходячи із тих завдань, які покладаються на вирішення цієї стадії.

В зв’язку з наведеним є підстави для висновку, що розгляд судом питання про встановлення адміністративного нагляду відносно засудженої особи чи  питання про умовно-дострокове звільнення є стадією судового провадження у розумінні вимог КПК України, а відтак посилання центра з надання правової допомоги на те, що нібито зазначений розгляд відбувається поза межами кримінального провадження, є безпідставним.

В протилежному випадку, якщо припустити, що судовий розгляд питання щодо виконання судових рішень, зокрема, питання про встановлення адміністративного нагляду відносно засудженої особи чи питання про умовно-дострокове  звільнення не є стадією судового провадження, то слід визначити до якої саме іншої категорії, встановленої КПК України, вони належать.

Відповідно до Європейських пенітенціарних правил R(2006)2 засуджені мають право на отримання правової допомоги. Обов’язком адміністрації пенітенціарних установ є надання можливості для доступу до такої допомоги. Засуджені мають право користуватися послугами юриста, як за свій рахунок, так і через систему безкоштовної правової допомоги.

Таким чином, засуджений, маючи права обвинуваченого, має право на захист, в реалізації та забезпеченні якого у відповідності до ч. 2 ст. 20 КПК України суд зобов’язаний забезпечити йому право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного або призначеного захисника.

Однак, враховуючи позицію регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги щодо неможливості призначення захисника засудженому на стадії виконання вироку та невизначеності чинного законодавства України, вважаємо, що це питання потребує роз’яснення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ щодо подальшого застосування  законодавства при розгляді кримінальних проваджень, у тому числі і на стадії виконання вироку.