Сьогодні вітчизняна Феміда — на порозі великих змін. Але часто трапляється, що реформатори не цікавляться думкою самих володарів мантій про те, якою ті бачать судову систему в майбутньому. На думку Голови Верховного Суду Ярослава Романюка, судді в жодному разі не повинні стояти осторонь, коли вирішуються надзвичайно важливі та знакові для всієї системи питання. Також очільник найвищого судового органу навів аргументи на користь запровадження в Україні триланкової судової системи на чолі з ВС. За його словами, у нашій країні має бути спеціалізація не окремих судів, а суддів. Про інші ідеї Я. Романюка щодо того, як реформувати судову систему та наблизити її до громадян, читайте далі.
«Тільки цей закон не відновить довіри до судової влади»
— Ярославе Михайловичу, чи виправдав закон «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» надії, очікування суспільства та суддівського корпусу?
Прийняття закону було продиктоване реаліями сьогодення, він насамперед зняв соціальне напруження, задовольнивши вимоги громадянського суспільства про перевірку діяльності суддів, які ухвалювали процесуальні рішення щодо учасників масових акцій громадянського протесту періоду листопада 2013 — лютого 2014 року. Проте тільки цей закон не відновить довіри до судової влади. Суспільна недовіра до суду — давня проблема, що виникла з багатьох факторів. Акції протесту її загострили й різко оголили. Судова влада зобов’язана знову завоювати авторитет у власних громадян та переконати суспільство в тому, що судам можна й потрібно довіряти.
Проте певні результати закону вже є. Більшість суддівських колективів скористалися передбаченою цим законом новою, демократичною процедурою обрання керівників. Судді обрали зі свого колективу на загальних зборах голів — справжніх професіоналів, які мають авторитет, повагу й довіру. Наразі відомо, що голів призначено в 662 місцевих, 38 апеляційних та 2 вищих судах. Прикметно, що в 509 місцевих і 24 апеляційних судах головами стали ті ж самі особи, які обіймали ці посади до квітня 2014 року.
— Які в такому випадку шляхи відновлення довіри до судів ви бачите?
— Насправді все досить просто, але й складно водночас. Люди довірятимуть тому суду, який швидко та якісно розгляне справу і справедливо вирішить спір. Так, саме справедливо. Переважна більшість громадян не є фахівцями в галузі права, не володіють та й не повинні володіти всіма тонкощами правозастосування. Але людина відчуває несправедливість судового рішення, й відчуває дуже гостро.
Верховенство права та належне здійснення правосуддя — ключові принципи ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони ж — основоположні елементи права на справедливий суд. Що це означає? Передусім те, що суддям слід розуміти глибинну суть верховенства права та відходити від вузьких рамок формального застосування закону, результат якого часто буває несправедливим.
Формує довіру до суду гласність і відкритість діяльності суду, інформування про неї, адже недовіру породжують незнання та нерозуміння процесів. Ми звикли, що робота судів висвітлюється переважно негативно, але самі суди мало роблять для того, щоб задовольнити суспільну зацікавленість. Судам варто налагоджувати діалог із суспільством, ширше використовувати дозволені законом способи комунікації з громадськістю.
Судді також зобов’язані пам’ятати, що їх статус викликає прискіпливу увагу людей, котрі живуть поряд. Суддя повинен чітко слідувати Кодексу суддівської етики, але й у неробочий час поводитися стримано, скромно, коректно й толерантно. Не слід хизуватися ні своїм статусом, ні статками, навіть якщо їх походження цілком законне.
У діяльності суду немає зайвих чи неважливих речей, він існує для людей, а не для суддів чи працівників суду. Забезпечення потреб людей, створення для них комфортних умов перебування повинне враховуватися в організації роботи. Адже існує прямий зв’язок між рівнем задоволеності громадян умовами перебування в суді та оцінкою, яку вони дають незалежності, неупередженості суду та справедливості судового розгляду.
У 2012 році було проведено моніторинг стану незалежності суддів в Україні, в ході якого в усіх місцевих та апеляційних судах опитувалися відвідувачі (кількість респондентів — 21028 осіб). Результати виявилися цікавими. Велика кількість громадян, які були задоволені умовами перебування в приміщенні суду (зручність, повнота, якість і доступність інформації, поведінка працівників судів), ствердно відповіли, що суд був незалежним, неупередженим і забезпечив справедливий розгляд їхньої справи. І навпаки, не задоволені умовами перебування в суді відвідувачі більшою мірою сумнівалися в незалежності, неупередженості та справедливості суду.
Крім того, звертаючись до суду, громадянин очікує швидкого вирішення своїх проблем, а чим довше триває тяганина, тим вищий «градус кипіння» людини, але й дотепер болючою проблемою вітчизняного судочинства залишається порушення строків розгляду справ.
— Тривалий розгляд справ у наших судах — проблема не нова. Яке ваше бачення її причин та шляхів розв’язання?
— У місцевих судах ця проблема більшою мірою викликана об’єктивними обставинами — надмірним навантаженням (у 2012 році середньомісячне навантаження на суддю місцевого загального суду становило 69,3 справ і матеріалів, у 2013-му — 67,7). Це наша хронічна хвороба, на яку вже й не звертають уваги, хоча від цього страждає і якість судових рішень, і строки розгляду справ, а тому знижується рівень довіри до судової влади.
Проте найголовніше, про що варто замислитися, — це вдосконалення й спрощення. Наша 4-ланкова судова система з окремими судами різних спеціалізацій занадто громіздка й заплутана. Поки справа пройде стадії розгляду в усіх судах, минає багато часу, а в хитросплетіннях підсудності справ часто не можуть розібратися кваліфіковані юристи та навіть судді вищих судів. Що вже казати про людину, яка звертається до суду?!
Суд для пересічного громадянина повинен бути доступним, судові процедури — чіткими та зрозумілими. Людина повинна знати, що в районі її місця проживання є суд, який вирішує будь-який спір і в який вона може звернутися в разі потреби. Вважаю, що існування в Україні окремих спеціалізованих судів не виправдовує себе.
«Нам слід відмовитися від окремих спеціалізованих судів та запровадити інститут спеціалізованих суддів»
— Але ж спеціалізовані суди діють в Україні вже тривалий час. Чи є необхідність у таких кардинальних змінах?
— Пригадаймо мету створення спеціалізованого суду. Він запроваджений для того, щоб складні, особливі категорії справ ефективно та кваліфіковано розглядали судді зі спеціальною підготовкою, знаннями. Коли в Україні створювались окремі суди адміністративної юстиції, мета була — посилити захист прав людини насамперед від свавілля держави та чиновницької бюрократії.
Натомість що ми маємо на практиці? Судді місцевих загальних судів не мають спеціальної підготовки в галузі адміністративної юстиції, але розглядають значну частину адміністративних справ. Як свідчать статистичні дані, 2012 року в провадженні цих судів адміністративних справ перебувало навіть на 1/3 більше, ніж в окружних адміністративних.
І головне, якраз місцеві загальні суди вирішують ті спори, де людина звертається по захист своїх прав і бореться проти державної машини. Для прикладу, в провадженні цих судів у 2012 році перебувала 233431 справа в так званих соціальних спорах (щодо пенсій, виплат і соціальної допомоги). Це втричі більше, ніж справ подібної категорії в окружних адміністративних судів. Де, як не в соціальних спорах, яскраво проявляється несправедливість закону та державних органів до людини? Натомість ці спори розглядають загальні суди.
А що ж спеціально створені для цієї мети окружні адмінсуди? Вони зайняті вирішенням спорів із приводу реалізації податкової політики та за зверненнями податкових органів. У 2012 році таких справ у провадженні було 47,6% від загальної кількості, торік — 47,3%. І це при тому, що з них близько половини — справи, порушені за вимогою податкового органу до фізичної чи юридичної особи.
Отож на місцях права людини від чиновників захищають місцеві загальні суди, судді яких не мають спеціальної підготовки. А адміністративні суди, навпаки, перетворилися в каральний інструмент для людей. У результаті мети адміністративної юстиції не досягнуто, а ідею створення окремих адміністративних судів — спотворено.
Додам, що залишається хронічною проблема розмежування юрисдикції судів у спорах щодо нерухомості, у житлових, земельних спорах, якщо в процесі вирішення цих питань суб’єкт владних повноважень приймав рішення. Адміністративні суди продовжують уважати такі спори своєю компетенцією, незалежно від того, чи реалізоване відповідне рішення суб’єкта владних повноважень громадянином. Прихильники цієї позиції не зважають на те, що спроба оскаржити реалізоване рішення суб’єкта владних повноважень — спір про право приватне, адже в результаті реалізації рішення в людини виникає речове право, правовідносини переходять із публічно-правової в приватноправову площину.
Щодо господарських судів, то певний час їх окреме існування в нашій державі було виправданим. Законодавство для регулювання господарської діяльності було досить специфічним, сконцентрованим на нормах ГК, а розмежування підсудності справ між загальними місцевим і господарським судами відбувалося за суб’єктним принципом: за наявності фізичної особи як сторони спору справу завжди розглядав загальний суд. Але наразі такої необхідності немає. ЦПК 2004 року суб’єктний принцип визначення підсудності позбавив актуальності, а ЦК 2003 року значною мірою змістив сферу правозастосування в господарських справах у свій бік.
— Пропонуєте взагалі відмовитися від судової спеціалізації?
— Ні, спеціалізація, безумовно, потрібна, але не окремих судів, а суддів. Наше життя — багатогранне, і принцип суддівської спеціалізації в судовій системі має бути збережений, адже мета спеціалізації — якісне й ефективне вирішення окремих, складних і досить специфічних категорій спорів. Їх розгляд буде ефективний, коли суддя матиме спеціальні, більш глибокі знання в тій чи іншій галузі права.
Безумовно, мають свої особливості, наприклад, господарські справи у процедурі банкрутства чи адміністративні у сфері податкової політики. Проте вважаю, що нам слід відмовитися від окремих спеціалізованих судів та запровадити інститут спеціалізованих суддів — на рівні місцевого суду, судових колегій чи палат — на рівні апеляційного та касаційного судів. Погодьтеся, навіть зараз на рівні місцевих загальних судів ми маємо спеціалізацію суддів, які розглядають і цивільні, і кримінальні, і адміністративні справи, хоча й не завжди мають спеціальну підготовку.
Така будова системи значно спростить доступ до суду та судові процедури передусім для громадян, одночасно збереже єдність судової системи, а також, я впевнений, сприятиме зникненню спорів щодо розмежування юрисдикції та припинить дискусії з такого приводу.
— Ви вважаєте суддівське навантаження надмірним. Чи маєте пропозиції щодо виправлення такої ситуації?
— Так, бачу шляхи, але вони вимагають комплексних законодавчих змін. Основа проблеми, на мою думку, в тому, що в нас занадто буквально трактується конституційне положення про поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі. Так має бути. Але визнаймо й те, що багато справ порушуються за вимогою заінтересованої сторони, проте насправді не містять у собі спору як такого.
У масиві цивільних справ, що розглядаються судами першої інстанції, близько чверті — заяви про видачу судового наказу (у 2012 році — 24,5% від загальної кількості матеріалів, у 2013-му — 22,9%). Ці заяви — по суті, звернення для юридичного підтвердження безспірних вимог. Існує також значна кількість справ, у яких грошові вимоги кредитора грунтуються на договорі (наприклад кредитні зобов’язання), що підписаний сторонами. Він часто нотаріально посвідчений, а невиконання боржником грошових зобов’язань підтверджується розрахунковими документами. У таких категоріях справ я також не бачу необхідності судового розгляду, адже підтвердити право кредитора на примусове стягнення коштів може нотаріус — учиненням виконавчого напису, що не позбавляє боржника права оспорювати договір чи розмір боргу за наявності для цього підстав. Нерозумно залучати суди до виконання виключно формальної функції.
Це стосується й справ за вимогами контрольних, фіскальних органів про стягнення нарахованих недоїмок із обов’язкових платежів, адже в такий спосіб держава використовує суди для виконання невластивої їм фіскальної функції, одночасно збільшуючи суддівське навантаження.
ЄСПЛ неодноразово висловлювався про те, що суди мають розглядати справи, в яких існує спір про право, потреба встановлення фактичних обставин, необхідність надання їм фахової оцінки. Запровадження досудових, позасудових процедур вирішення несудовими органами певних категорій справ (з можливістю обов’язкового судового контролю) конвенції не суперечить.
Нам варто іти таким шляхом і запровадити позасудову процедуру розгляду вимог, що, по суті, не містять спору, зберігши судовий контроль за законністю рішень несудових органів. Ця процедура дозволить уникнути формалізму, в рази зменшить суддівське навантаження, підвищить оперативність та ефективність судочинства, ще й дозволить зменшити витрати на фінансування судів.
«Необхідно спростити громіздку судову систему та зменшити суддівське навантаження»
— Останнім часом активно обговорюється питання внесення змін до Конституції. Як відомо, Пленум ВС пропонує повернутися до 3-ланкової судової системи. Недавно пленум Вищого адміністративного суду підготував власні пропозиції щодо внесення змін до Основного Закону. «Адміністративники» наполягають на тому, аби систему загальних судів очолював Верховний Суд, а адміністративних — Вищий (Верховний) адміністративний суд. Як ви ставитеся до такої позиції? Як ви аргументуєте пропозицію Пленуму ВС, аби систему очолював один ВС?
— Курс на європейську інтеграцію зобов’язує Україну враховувати європейські принципи та стандарти побудови судових систем, але неправильно сліпо копіювати систему якоїсь іноземної держави. Ми повинні враховувати специфіку нашого законодавства, устрою держави, аналізувати власний досвід, результати діяльності органів судової влади й шукати власні шляхи побудови ефективної судової системи.
Європейські стандарти передбачають єдність судової системи та суддівського корпусу, що повинно забезпечувати правову єдність і гарантувати ефективний, швидкий, якісний розгляд судами справ. Наш досвід функціонування судової системи засвідчив, що 3-ланкова судова система є більш дієвою та ефективною, зрозумілою та доступною, а 4-ланкова судова система, крім того, що є громіздкою, певним чином не виправдовує й сподівань щодо забезпечення принципу правової єдності.
Дійсно, в Європі є держави, в яких ефективно функціонує 4-ланкова судова система, наприклад Німеччина, Іспанія, але вони мають інший адміністративно-територіальний устрій та історичний досвід судочинства. Німеччина — федерація, а регіони Іспанії мають сильні автономні повноваження, що історично зумовлює існування в цих країнах 3 ланок судів на рівні земель (регіонів), а 4-а ланка — найвищий суд на рівні держави. До слова, незважаючи на історичний досвід, зараз у Німеччині також порушується питання про запровадження 3-ланкової судової системи, яка вважається більш оптимальною та ефективною.
Україна — унітарна держава. У межах областей у нас діяли обласні суди, тепер — апеляційні, тобто на рівні регіонів завжди функціонувало 2 ланки судів. Тож помилковою для України є система, в якій на одному й тому ж рівні (загальнодержавному) функціонують ще 2 ланки судів — касаційні та Верховний. Також, за європейськими принципами функціонування судових систем, касаційний суд — це суд права, а не фактів, який забезпечує єдність судової практики та правозастосування. Зараз цю функцію виконує ВС, хоча й в усіченому вигляді — в частині застосування норм матеріального права. У цьому вбачаються ознаки повторної касації, що неправильно.
На мою думку, створення на рівні держави ще одного найвищого суду, так званого Верховного адміністративного, не відповідає потребам нашої держави, міжнародним принципам функціонування судових систем, а також роз’єднає судову систему, збільшить строки розгляду справ і не вирішить, а поглибить проблему розмежування юрисдикції, яка й так стоїть досить гостро.
При поверненні до 3-ланкової судової системи цілком логічно, що ВС, як єдиний найвищий суд на загальнодержавному рівні, очолюватиме систему судів загальної юрисдикції, виконуватиме функції суду касаційної інстанції з розгляду справ кожної юрисдикції та матиме повноваження для виконання функцій забезпечення єдності судової практики.
— Але повернення до 3-ланкової судової системи означатиме ліквідацію вищих судів і збільшення в рази навантаження на ВС. Чи не буде ВС у такому випадку переобтяжений справами?
— Реформування повинне бути комплексним, нам слід спростити громіздку судову систему та зменшити суддівське навантаження. Якщо місцеві суди розглядатимуть менше справ, то й у касаційного буде менше роботи. Може, й виникне потреба дещо збільшити кількість суддів ВС, але не в рази. Можна запропонувати, наприклад, створити на базі вищих судів судові палати ВС із розгляду справ відповідної юрисдикції. Звісно ж, не в такому кількісному складі, як ці суди працюють зараз.
Вважаю також, що варто вдосконалити правила розгляду справ у касаційному порядку. Згадаймо інститут допуску справ до касаційного провадження самим касаційним судом, який визнаний Європейським судом з прав людини таким, що відповідає ст.6 конвенції. Цей інститут досить поширений у судових системах країн Старого світу й у нас на теперішній час теж існує. Але вважаю, що підстави допуску справ до касаційного розгляду слід переглянути.
Згідно з практикою ЄСПЛ держави мають певну свободу розсуду в питаннях обмеження своїм громадянам права доступу до суду, тож управі враховувати особливості власних правової та судової систем, установлюючи певні фільтри для відбору справ, що розглядаються в касаційному порядку. За міжнародними стандартами, мета касаційного перегляду — забезпечення єдності правозастосування, усунення серйозних судових помилок. Сам по собі сумнів сторони спору в правильності рішення не визнається достатньою підставою для перегляду рішення в касаційному порядку.
Отож уважаю, що суд касаційної інстанції повинен мати повноваження, так би мовити, відбирати справи, які розглядатимуться по суті. Підставами для розгляду можуть стати, наприклад:
• порушення судами норм матеріального чи процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи по суті;
• необхідність розгляду справи для формування висновку для судової практики з метою забезпечення єдності застосування судами норм права;
• необхідність одержання правового висновку касаційного суду в справі, що має значний суспільний інтерес.
Не підтримую думки про запровадження фільтру для справ за майновим критерієм — ціною позову. Для нашої держави неприйнятним є таке обмеження в праві доступу до касаційного суду. Більш того, часто трапляється, що справа має невелику ціну позову, але правовий висновок касаційного суду слугуватиме для судів орієнтиром правозастосування в подібних правовідносинах.
Ще я б, наприклад, пропонував замислитися над запровадженням в Україні правила про підготовку касаційної скарги лише професійним адвокатом, котрий має відповідну ліцензію, участь саме його в касаційному розгляді справи. Вважаю, що це поліпшить ефективність роботи касаційного суду, але одночасно відповідатиме інтересам громадян. Фаховий адвокат здатен надати кваліфіковану правову допомогу особі, яка має намір оскаржити рішення, вивчити справу, пояснити клієнту безперспективність оскарження в разі відсутності підстав для перегляду або професійно підготувати скаргу та супроводжувати касаційний розгляд. У рази зменшиться кількість завідомо безпідставних касаційних скарг, адже такий спеціалізований адвокат поважатиме свою репутацію та не схилятиме клієнта до оскарження рішень, якщо для цього не буде законних підстав.
Дивно, проте наш парламент іде у зворотному напрямку. Останні законодавчі ініціативи спрямовані не на зменшення, а на збільшення суддівського навантаження в касаційних судах. Так, 5 червня ВР у першому читанні прийняла законопроект (№3263), яким ліквідовується один із фільтрів касаційних скарг — із Кодексу адміністративного судочинства та Цивільного процесуального кодексу пропонується вилучити норму про можливість відмови судді у відкритті касаційного провадження у справі в разі необгрунтованості скарги. Схоже, така ініціатива має добру мету — усунення можливості зловживання одноособовим правом вирішувати питання про прийнятність скарги. Проте законодавець підходить до проблеми занадто кардинально — скасувати фільтр без жодних альтернатив, хоча такі є (наприклад колегіальне вирішення суддями питання про обгрунтованість скарги).
— Говорячи про відновлення довіри до судової влади, не можна оминути увагою питання про корупцію в судах. На вашу думку, що потрібно робити, аби її подолати?
— Корупція — негативне суспільне явище, яке, на жаль, існує в органах державної влади загалом і в судах також. Це варто визнати. У судовій системі виявлення фактів корупції, навіть поодиноких, зводить нанівець усі добрі починання й стрімко руйнує довіру до суду. Карати за корупцію слід жорстко, але покарання — то вже наслідок негативного явища. Насамперед варто зосереджувати зусилля на усуненні причин і умов, які слугують підгрунтям для корупційних проявів.
Я не повторюватиму очевидних речей про необхідність забезпечення нормальних умов функціонування судів і належного рівня фінансового забезпечення суддів. Погляньмо на проблему з іншого боку. Які чинники сприяють можливості корупції в судах? Непрозорість, таємничість, можливість різночитання закону та його неоднакове застосування до різних суб’єктів, наявність «люфтів» та неузгодженості у строках розгляду справ і в компетенції судів різної юрисдикції і т.ін.
Усі ці чинники можна й потрібно усувати. Відкритість діяльності судів, ефективний механізм забезпечення ВС єдності правозастосування в поєднанні з дієвим контролем за тим, щоб суди не відступали від його обов’язкових висновків, — ось перший крок до знищення причин корупційних проявів. Передбачуваність і стабільність судової практики знищують можливість зловживання суддівськими повноваженнями.
І знову не можу не згадати про нелогічні кроки законодавця. 6 червня цього року парламент не знайшов чи то бажання, чи то сил зібратися та підтримати законопроекти про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення єдності судової практики (№№2203, 2203-1, 3356, 3356-2). Жоден із цих документів не було прийнято за основу. Не вистачило голосів і для їх направлення на повторне перше читання. Отож, проголошуючи непримиренну боротьбу з корупцією в судах, законодавець, на жаль, не має достатньо волі до створення передумов для викоренення її причин.
«Для того щоб нас почули, ми передусім мусимо говорити»
— Зовсім скоро відбудеться позачерговий ХІІ з’їзд суддів. Яких рішень очікує судова система від форуму?
— Цей позачерговий з’їзд дуже важливий, адже на ньому самі судді повинні обговорити шляхи відновлення довіри до судової влади. Це вкрай важливе питання, й очищення судової системи повинне розпочинатися власне зсередини. Очікую, що будуть прийняті певні рекомендації та висновки.
Перед делегатами на з’їзді також стоїть завдання обрати за своєю квотою суддів Конституційного Суду, членів Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів, сформувати склад Ради суддів. І ми всі, звісно ж, чекаємо цієї події, адже покладаємо великі надії на швидке формування вказаних органів та їх якісну роботу.
Також я вважаю, що не зайвим би було, якби на з’їзді судді обговорили й схвалили загальні концептуальні засади організації та функціонування судової влади в контексті пропонованих змін до Конституції. Судді не повинні стояти осторонь, коли вирішуються надзвичайно важливі та знакові для всієї системи питання: процес і критерії формування суддівського корпусу, його деполітизація, питання відповідальності суддів.
— Вважаєте, що судову владу почують?
— Для того щоб нас почули, ми передусім мусимо говорити. Я цілковито впевнений, що судді повинні брати активну участь у цьому процесі, адже вирішується доля нашої системи. Хто, як не самі судді, знає та розуміє всі внутрішні системні проблеми?! Але так виглядає, що наша професійна думка не дуже цікава законодавцю. До слова, Консультативна рада європейських судів у своїх висновках №10 (2007) та №11 (2008) наголошує, що всі проекти законів, які стосуються статусу суддів, і загалом будь-які законопроекти, що можуть мати вплив на судочинство, повинні розглядатися парламентом лише після отримання висновку судової ради.
Судова влада завжди була дещо абстрагована від процесів змін у ній, і, на жаль, така тенденція зберігається. Зміни до Конституції, які вже підготовлені, безпосередньо стосуються організації та функціонування судової влади, але думки представників суддівського корпусу ніхто не питав, а ВС висловив свої пропозиції щодо конституційних змін та направив їх у парламент із власної ініціативи.
Недавно й Міністерство юстиції повідомило, що підготувало проект нового закону стосовно судоустрою і статусу суддів. Заявляючи про те, що суди дискредитовані недовірою та політичним впливом виконавчої влади, остання знову самостійно вирішує, якою має бути інша — незалежна судова. Думка представників судової влади знову нікому не цікава.
Пасивна поведінка суддівського корпусу сприяє тому, що реформування судової системи проводять органи, посадові особи, які мають досить поверхове уявлення і про наші проблеми, і про наші потреби. Але так не повинно бути.
Якщо не будемо активними ми, то за нас вирішать інші, але зовсім не факт, що такі зміни будуть на краще.
Марина ЗАКАБЛУК
_03_03.png)
