Шановні делегати з’їзду та гості!
Шановні колеги!
Усі ми стали свідками історичних і водночас драматичних подій. Наша держава перенесла потрясіння, і наразі перебуває на етапі глибинного реформування, зокрема, і судової системи. Ті події надзвичайно гостро оголили проблеми, які є, правду кажучи, задавненими. Критично знизився рівень суспільної довіри до судової влади в Україні. Як відновлювати цю довіру?
Переконаний, що саме сьогодні ви, делегати з’їзду, своїми рішеннями, і діями повинні не задекларувати, а продемонструвати суспільству розуміння глибинних проблем у судочинстві і своїми рішеннями засвідчити, що судді готові змінювати ситуацію на краще. Хід з’їзду це підтвердив, і я упевнений, що таку активну позицію ви займатимете і в подальшому.
Я вийшов до мікрофону, щоб поділитися з вами своїми роздумами і висловити свої пропозиції про те, якими шляхами нам відновити суспільну довіру до судової влади України. На мою думку, у рішеннях з’їзду мають бути визначені конкретні напрями й засоби для досягання цього.
Якими мають бути наші дії?
Перше і визначальне – забезпечення дії принципу верховенства права, що відповідатиме ст. 6 Конвенції про права людини та ст.8 Конституції України. Люди не є юристами і не повинні бути ними, і вони, коли приходять до суду, можуть не розуміти, законним чи не законним є рішення суду. Проте вони дуже тонко відчувають несправедливість судового рішення. Тому саме ми з вами, саме судді, які є найглибшими фахівцями в галузі права, повинні настільки вміло застосовувати закон, щоб це було не суто формально, буквально слідуючи букві закону. Маємо ухвалювати такі рішення, які одночасно є і законними, і справедливими, ухваленими в межах розумних строків і в доступній для людей формі. Громадянам має бути зрозумілою логіка дій суду, і що суд чинив справедливо. За такої умови суспільство буде повертатися до нас обличчям і довіряти нашій роботі.
Друге – належна організація роботи суду. Що я маю на увазі? Суд існує для людей. І приходять вони туди не на розвагу чи на екскурсію. Людина несе до суду свої біди та болі, і хоче відчути, що суд – це та установа, де їй готові допомогти, і де для неї створено належні умови: і для очікування судового засідання, і для ознайомлення з матеріалами справи, і для виготовлення копій судових рішень, і для отримання оперативної інформації про рух справи, і для доступу до місць загального користування. Подбати про це мають, насамперед, судді, які обіймають адміністративні посади.
Розумію: при хронічному недофінансуванні судової системи забезпечити це не завжди просто, але не забуваймо, що є такі поняття, як етичне і гостинне ставлення до людей, надання їм можливості відчути себе бажаними у судовій установі.
Прояви черствості, грубості, хамства, зверхності, що подекуди, будемо відвертими, є в судах, мають бути безкомпромісно викорінені!
Ми повинні продемонструвати, що судова система змінюється і бачить в людині дійсно людину, а суд як державна установа готовий надати їй необхідні судові послуги.
Третє – неухильне дотримання суддями Кодексу суддівської етики. Ми добровільно прийняли такі правила поведінки судді і зобов’язані виконувати їх. Професія судді передбачає, насамперед, високу відповідальність. Так, рівень заробітної плати суддів дає можливість їм мати і вищий рівень матеріального статку. Однак на фоні загального зубожіння населення відверте демонстрування окремими суддями коштовних годинників, автомобілів, прикрас тощо сприймається суспільством як вивищення над ним і, природно, викликає обурення.
Дотримання прописаних норм суддівської етики буде ще одним кроком у відновленні довіри до нас.
Четверте – комунікація судової влади. Так, ми не вміємо комунікувати, про нас говорять тільки погане, ми або відмовчуємося, або намагаємося якось невміло виправдовуватися. Нам потрібно брати ініціативу у свої руки і силами прес-служб, прес-секретарів, а де їх немає – силами суддів, які обіймають адміністративні посади, презентувати роботу суду. Нам є що показати людям. Того, що ми робимо корисного для суспільства, набагато більше, ніж негативу, який бачать у нашій роботі.
Замість того, щоб бути відкритими, ми надміру утаємничені. «Грифон» на дверях і рамки – це лише засоби для виявлення небезпечних предметів і захисту учасників судового процесу, відвідувачів та працівників суду. Однак це не має бути перепоною для вільного доступу до судового процесу і, зокрема, для представників мас-медіа. Журналістам необхідно всіляко сприяти у здійсненні ними професійної діяльності.
У всіх процесуальних кодексах записано, що судове засідання є відкритим, і кожен бажаючий має право спостерігати, як відбувається розгляд справи.
Коли ми будемо відкритішими, суспільство нам більше довірятиме.
Представники громадянського суспільства теж повинні зрозуміти, що ми – за відкритість, за комунікацію, за те, щоб чути іхні претензії, але й суспільство має пам’ятати, що незалежний суд – це суд, незалежний при ухваленні рішення. А чи повірить громада у незалежність суду, коли під його стінами чи у залі судового засідання від суддів вимагають ухвалення певного рішення?
Надзвичайно важливо, аби і засоби масової інформації об’єктивно висвітлювали ці процеси. Адже саме ЗМІ певною мірою формують думку про роботу суду. І коли мене запитують, як суддям боротися із журналістами, я відповідаю – ніяк! Зі ЗМІ не боротися треба, а налагоджувати співпрацю. Мало сказати, що суд прийняв мудре і справедливе рішення, треба пояснити, чому він діяв так, а не інакше.
Саме від нас журналісти мають отримувати надзвичайно корисну для суспільства інформацію. Наприклад, про те, що суди Донецької та Луганської областей продовжують працювати і здійснювати правосуддя в умовах проведення антитерористичної операції. Лише три суди на сьогоднішній день зупинили здійснення правосуддя. А четвертий уже відновив. Але навіть тоді, коли суд сам не здійснював правосуддя, він зумів забезпечити в режимі відеоконференцзв’язку розгляд кількох справ у Верховному Суді України
Користуючись нагодою, висловлюю щиру вдячність колегам за відданість професії.
Приклади такої поведінки заслуговують на велику повагу: у такий спосіб і відновлюється довіра до судової влади.
П’яте – корупційна складова. Мусимо визнати, що вона є. Як є в законодавчій та виконавчій системах державної влади, і не лише, до речі, в Україні. Можемо сперечатися лише про її рівень. Які шляхи подолання цієї складової? Безумовно, насамперед, той, про який сказав Президент в інавгураційній промові: не давати і не брати.
Але є й інші чинники. Що я маю на увазі? Максимальна відкритість судів. Вона має стати тією перепоною, завдяки якій рівень корупції в судовій системі буде зведено до мінімуму.
Єдність судової практики – це забезпечення можливостей однакового застосування однієї і тієї ж норми закону стосовно різних осіб у різних справах.
Водночас ми не можемо не розуміти, що не все залежить від нас. Зокрема, на сьогодні відсутні механізми, які б надавали можливість забезпечувати таку єдність судової практики, що створює підґрунтя для зловживань і маніпуляцій законом.
Необхідно на законодавчому рівні врегулювати це питання, яке також негативно впливає на рівень суспільної довіри до судової влади в Україні. Колишня влада вже дійшла висновку, що з тими повноваженнями, які на сьогодні має Верховний Суд України, він не здатний забезпечити однакове застосування всіма судами всіх норм права. А тому необхідні додаткові повноваження. Був запропонований відповідний законопроект. Нинішня влада не погодилася з ним, напрацювала інший, але і той «завалили». І на сьогодні немає жодного. Думаю, що досить критикувати попередників і казати, що було поганого. Необхідно робити так, щоб було добре.
Однак багато чого залежить і від нас. Ми повинні, як на мене, запропонувати законодавцю більш чіткий порядок добору претендентів на суддівську роботу. На сьогодні ця процедура надзвичайно громіздка, багаторівнева, тривала у часі і не забезпечує реальної перевірки моральних якостей майбутнього судді. Адже висока фахова підготовка претендента не гарантує того, що ці знання слугуватимуть правосуддю, а не особистим інтересам.
Варто, напевне, нарешті погодитися з тим, що претендент має бути більш зрілого віку (30 років), а стаж роботи в галузі права має становити 5 років. Вважаю, що три з них – майбутній кандидат у судді має пропрацювати безпосередньо у суді. За цей час він і сам зрозуміє, чи це його – суддівство, і колектив суду визначиться щодо надання рекомендації претенденту. Бо ж спостерігатиме за цією людиною і бачитиме, чи буде з неї суддя, чи не зганьбить вона судову систему, чи гідно представлятиме її.
Ми повинні сьогодні сформувати і ті органи, які займатимуться питання дисциплінарної відповідальності суддів, а також питанням надання рекомендації щодо звільнення суддів, зокрема, й за результатами діяльності Тимчасової слідчої комісії з перевірки суддів – Вищу кваліфікаційну комісію суддів, Вищу раду юстиції. До цих органів треба обрати людей з бездоганною репутацією, щодо яких не мають сумніву представники громадянського суспільства. Ці інституції повинні працювати на постійній основі, оперативно й ефективно реагувати на будь-які прояви корупційних діянь у судовій системі.
Суспільство має почути, що ситуація в судовій системі змінюється, і змінюється на краще.
Знову звертаю увагу на необхідність вирішення питання розмежування юрисдикцій. Ми вже маємо дуже болючі красномовні випадки. Йдеться, зокрема, про рішення Європейського суду з прав людини у справі «Мосенз проти України». Жінка, чий син насильницькою смертю загинув під час проходження служби у Збройних Силах України, не знайшла справедливості в наших судах, бо жоден із судів такої розлогої судової системи не розглянув її звернення по суті, вважаючи, що це – не його юрисдикція! А в державі досі немає органу, єдиного центру, який би вирішував ці питання.
Хіба додає авторитету судовій владі той факт, що у вирішенні соціальних спорів не зацікавлені жодні суди? Водночас три вищі спеціалізовані суди своїми постановами всіляко намагаються витлумачити, що земельні спори та спори, які стосуються права власності, підлягають саме їхній юрисдикції. І спори з одних і тих самих правовідносин одночасно вирішуються у трьох юрисдикціях!
Хіба це сприяє відновленню довіри до судової влади? Ні!
А хронічна хвороба перевантаження судової системи, з якою ми з року в рік маємо справу? Вихід із цієї ситуації бачу у законодавчих змінах, переосмисленні самого явища, що таке суд і чим він повинен займатись. Суд – це орган, який вирішує спір, а у нас суди розглядають багато таких справ, де спору як такого немає. Хіба вимоги за позовами суб’єкта владних повноважень про справляння податку з громадянина повинні розглядатися в суді? Ні, це мають вирішувати фіскальні органи? А хіба не можуть в інший спосіб вирішуватися вимоги, які зводяться просто до спонукання, до виконання очевидного грошового зобов’язання, яке ґрунтується на письмовому договорі? Хіба суд може ухвалити інше рішення? Заробітна плата нарахована, а не виплачена. Хіба це не може стягнути хтось інший, крім суду? Кредитний договір: позику взяв, а не повернув. Хіба потрібний суд, щоб ухвалити рішення про необхідність повернення, того що взяв?
І – наостанок. Попереду у нас – конституційні зміни. Переконаний, що ми повинні сказати законодавцеві, яких очевидних змін до законодавства і, насамперед до Конституції України, ми очікуємо. Не торкатимуся дискусійних питань, хоча переконаний, що судова система України має стати більш доступною і зрозумілою та менш затратною для державного бюджету. Вважаю особливо нагальною деполітизацію судової влади, відсторонення політиків від формування судового корпусу, від вирішення питань щодо дисциплінарної відповідальності та звільнення суддів, надання дозволу на арешт судді. Інакше ні про яку незалежність судової влади не може бути мови. Вважаю, з’їзд повинен про це заявити і вимагати цього від нашого законодавця.
Сьогоднішнє зібрання – знакова подія на шляху відновлення суспільної довіри до судової влади в Україні. Ми задали правильний тон у спілкуванні на з’їзді. Закликаю вас продовжувати роботу у такому ж тоні. Люди дуже тонко відчувають фальш. Тож маємо бути щирими, відвертими, не пафосними, не лукавими. Якщо змінимо тональність цього з’їзду, нам не повірять.
Вважаю, що ми не маємо права вийти з цієї зали, не сказавши, що засуджуємо ті ганебні судові рішення, які ухвалювалися бездоказово у період громадянського протистояння в листопаді минулого і лютому нинішнього років. Маємо прийняти і відповідне рішення з’їзду. Судді, які виносили ті ухвали іменем України, мають бути притягнені до відповідальності. Без цього ні про яку довіру до судової влади не може бути й мови.
Дякую.
_03_03.png)
