.jpg)
Ольга Сергіївна Стеценко
суддя Перевальського районного суду
Луганської області
ОСОБЛИВОСТІ НАКАЗНОГО ПРОВАДЖЕННЯ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань є конституційним правом, закріпленим у ч.5 ст.55 Основного Закону України.
Законодавець у прийнятому 18 березня 2004 року Цивільному процесуальному кодексі України (далі – ЦПК) виділив три види цивільного судочинства - наказне, позовне та окреме провадження.
Інститут наказного провадження достатньо новий для цивільного судочинства. В той же час, судова практика свідчить про те, що наказне провадження має значну роль у здійсненні правосуддя.
Введення даного інституту обумовлено потребами судової практики, а саме у зв’язку з недоцільністю використання складної процедури позовного провадження за тими вимогами, які можуть вважатися безспірними, застосування спрощеної процедури розгляду таких вимог є виправданим.
Аналіз стану здійснення судочинства місцевими загальними судами в порядку наказного провадження свідчить про зростання динаміки розвитку цього виду провадження, його перспективність в українському цивільному процесі та ефективність судової процедури під час розгляду таких справ.
Наказне провадження є самостійним і спрощеним видом судового провадження у цивільному судочинстві при розгляді окремих категорій справ, у якому суддя в установлених законом випадках за заявою особи, якій належить право вимоги, без судового засідання і виклику стягувача та боржника на основі доданих до заяви документів видає судовий наказ, який є особливою формою судового рішення.
При з'ясуванні природи наказного провадження слід виходити з того, що наказне провадження - це самостійний вид провадження цивільного судочинства, що існує поряд із позовним і окремим провадженням, якому притаманна певна процесуальна форма, і має певні особливості. По-перше, наказне провадження - це специфічна процесуальна форма захисту прав та інтересів стягувача, що спирається на документи проти сторони, яка не виконує свої зобов'язання. По-друге, наказне провадження можливе тільки за певними вимогами і є процесуальною формою захисту лише тих вимог, які перелічені у законі (ст. 96 ЦПК). По-третє, видача судового наказу провадиться без судового розгляду і виклику заявника і боржника. По-четверте, у наказному провадженні сторони мають статус заявника та боржника. По-п’яте, у цьому провадженні не діє принцип змагальності.
До особливостей наказного провадження також можна віднести наступне: розглядаються лише безспірні вимоги і тільки на підставах, визначених у законі; підставою відкриття провадження у справі є заява про видачу судового наказу, зміст якої має свою специфіку; наявна можливість пред’явлення позову, якщо буде відмовлено у видачі судового наказу або суд його скасує; скорочений до трьох днів строк розгляду справи; суд ухвалює рішення у формі судового наказу, який одночасно виступає виконавчим документом; боржникові надано право оскаржити судовий наказ протягом десяти днів з дня його отримання; скорочений строк набрання судовим наказом законної сили.
Серед ознак наказного провадження можна виділити і такі: розгляд справи на підставі письмових доказів; відсутність позовної форми захисту права (неможливим є пред’явлення зустрічної вимоги боржником); відсутність судового доказування у повному обсязі; спрощений зміст судового наказу; скасування судового наказу судом тієї ж інстанції.
Наказне провадження складається з окремих стадій, кожна з яких має свою мету. У процесуальній літературі виділяють три стадії наказного провадження.
Перша - подання заяви про видачу судового наказу; друга - порядок розгляду заяви про видачу судового наказу, його зміст та набрання ним законної сили; третя - скасування судового наказу. Також до стадії наказного провадження можна віднести й набрання судовим наказом законної сили та його виконання.
Норми, що регулюють стадію відкриття провадження, визначають правила подачі, форму і зміст заяви, порядок визначення сплати судового збору за подання заяви, а також встановлюють підстави для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу та наслідки повернення або відмови у прийнятті заяви.
Відповідно до ч.2 ст.95 ЦПК із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.
У разі подання заяви про видачу судового наказу особами, які діють на захист прав, свобод та інтересів іншої особи, у заяві повинні бути зазначені підстави такого звернення.
Особливістю провадження є те, що сторонами у наказному провадженні виступають не позивач і відповідач, а стягувач (кредитор) та боржник, хоча в деяких статтях ЦПК називає стягувача заявником. Ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.
Заява про видачу судового наказу подається до суду за загальними правилами підсудності, встановленими главою 1 розділу II ЦПК. Зокрема, заява подається до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем проживання фізичної особи або за зареєстрованим у встановленому порядку місцем її перебування чи місцезнаходженням юридичної особи (ст.109 ЦПК); на вимогу про стягнення заробітної плати поширюються також правила підсудності за вибором заявника - за зареєстрованим місцем його проживання чи перебування (ч.1 ст.110 ЦПК). У разі порушення правил підсудності заява повертається заявникові для подання до належного суду, про що постановляється ухвала (ст.115 ЦПК), яка може бути оскаржена в апеляційному порядку.
Заява про видачу судового наказу подається до суду у письмовій формі і повинна відповідати вимогам ст.98 ЦПК, якою встановлено, що у заяві повинно бути зазначено: 1) найменування суду, в який подається заява; 2) ім'я (найменування) заявника та боржника, а також ім'я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження; 3) вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються; 5) перелік документів, що додаються до заяви. Заява підписується заявником або його представником і подається з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників. До заяви, яка подається представником заявника, повинно бути додано документ, що підтверджує його повноваження. До заяви про видачу судового наказу додається документ, що підтверджує сплату судового збору.
Згідно п.п.4 п.1 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання заяви про видачу судового наказу сплачується судовий збір у розмірі 50 відсотків ставки, що визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду з позовом у порядку позовного провадження.
Статтею 96 ЦПК визначений вичерпний перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ.
Так, першою вимогою, за якою може бути видано судовий наказ, є вимога про стягнення нарахованої, але невиплаченої працівникові суми заробітної плати (п.1 ч.1 ст.96 ЦПК).
Другою вимогою, за якою може бути видано судовий наказ, є вимога про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника (п.2 ч.1 ст.96 ЦПК).
Третьою вимогою, за якою може бути видано наказ, є вимога про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості (п.3 ч.1 ст.96 ЦПК).
Наступною вимогою, за якою може бути видано наказ, є вимога про присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених осіб (п.4 ч.1 ст.96 ЦПК).
Останньою вимогою, яка передбачена Законодавцем для видачі судового наказу, є вимога про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів (п.5 ч.1 ст.96 ЦПК).
Перелік вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вичерпним.
Зазначені у ст.96 ЦПК вимоги підлягають судовому захисту виключно у порядку наказного провадження, оскільки ч.3 ст.118 ЦПК передбачено, що позовна заява щодо вимог, визначених у ч.1 ст.96 ЦПК, може бути подана тільки в разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом. Крім того, не допускається одночасне звернення до суду із заявою про видачу судового наказу та пред’явлення позову про той самий предмет і з тих самих підстав.
На стадії відкриття наказного провадження суд вирішує питання не лише про прийняття заяви про видачу судового наказу, але може відмовити у її прийнятті або повернути заяву з підстав, викладених в ст.100 ЦПК.
Так, суддя повертає заяву про видачу судового наказу, у разі якщо: 1) заявник у встановлений судом строк не усунув недоліки заяви про видачу судового наказу; 2) до моменту відкриття наказного провадження надійшло звернення заявника про повернення заяви про видачу судового наказу; 3) наявні обставини, зазначені у п.п.2-4 ч.3 ст.121 ЦПК, якими передбачені підстави повернення заяви у разі, якщо заяву подано недієздатною особою; заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи; справа не підсудна цьому суду.
Суддя відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу, у разі якщо: 1) заявлено вимогу, не передбачену ст.96 ЦПК; 2) із заяви і поданих документів вбачається спір про право; 3) наявні обставини, зазначені у п.п.2-5 ч.2 ст.122 ЦПК, якими передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо: є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим; після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
Про повернення заяви про видачу судового наказу та про відмову у прийнятті заяви суддя постановляє ухвалу.
Відповідно до ст.101 ЦПК повернення заяви у випадку, встановленому ч.1 ст.100 ЦПК, не є перешкодою для повторного звернення з такою самою заявою після усунення її недоліків. Відмова у прийнятті заяви унеможливлює повторне звернення з такою самою заявою. Заявник у цьому випадку має право звернутися з тими самими вимогами у позовному порядку.
Ухвала про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу має бути мотивованою, вона може бути оскаржена в апеляційному порядку.
Частиною 5 ст.100 ЦПК також передбачено, що у разі якщо в заяві про видачу судового наказу містяться вимоги, частина з яких не підлягає розгляду в порядку наказного провадження, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу лише в частині цих вимог. У разі якщо заявлені вимоги між собою взаємопов'язані і окремий їх розгляд неможливий, то суд відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу.
Найважливішим питанням при прийнятті заяви про видачу судового наказу є з’ясування питання про наявність спору про право.
Визначення спору про право та його ознак є дискусійним питанням у теорії цивільного процесу. Спір про право являє собою суперечність, зовнішній вияв неспівпадіння в правових переконаннях сторін щодо існуючих прав та обов’язків або з приводу наявності (відсутності) правовідносин чи їх змісту та викликана цим неспівпадінням протилежна їх поведінка.
Під безспірністю вимог слід розуміти наявність достатніх та належних доказів високого ступеню достовірності, що визначають обґрунтованість вимог стягувача та малоймовірність захисту боржника.
Як вказано у п.9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2011 № 14 «Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження» (далі - постанова Пленуму № 14 від 23.12.2011), наявність спору про право (п.2 ч.3 ст.100 ЦПК), яке є підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, вирішується суддею у кожному конкретному випадку, виходячи із характеру та обґрунтованості заявленої матеріально-правової вимоги і документів, доданих до заяви. Наявність спору можна встановити відсутністю документів, що підтверджують наявність суб’єктивного права у заявника; документів, що підтверджують порушення суб’єктивного права або документів, що підтверджують виникнення права вимоги. Крім того, мають ураховуватися обставини, якщо із доданих документів вбачається, що боржник заперечує, не визнає або оспорює свій обов’язок перед заявником (кредитором); із доданих документів вбачається пропуск позовної давності. Така вимога може бути вирішена лише у позовному провадженні (ч.3 ст.267 Цивільного кодексу України). Разом із тим лише той факт, що договірні зобов’язання (наприклад, у частині оплати заборгованості телекомунікаційних послуг чи послуг телебачення і радіомовлення) не виконуються, без обґрунтування причин, не вважається наявністю спору про право.
Спірним питанням залишається видача судових наказів за вимогами, які заявлені за межами строку позовної давності.
Верховний Суд України в узагальненні судової практики вказав про те, що чинне законодавство не передбачає застосування позовної давності судом на власний розсуд і що суди не повинні відмовляти у прийнятті заяви про видачу судового наказу з підстав спливу строку позовної давності, в той же час Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ наголошує на тому, що наявність пропуску строку позовної давності є спором про право, а тому вимога може бути вирішена у позовному провадженні.
Відповідно до ч.ч.3, 4 ст.267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. З чого випливає, що самостійно суд не може застосовувати строк позовної давності. В той же час, враховуючи спрощену процедуру наказного провадження, боржник про видачу судового наказу дізнається лише після його отримання, а тому заявити про застосування строку позовної давності до вимог заявника може лише у разі скасування цього наказу, а не під час розгляду вимог судом. Тобто скористатися своїм правом, передбаченим ч.3 ст.267 Цивільного кодексу України, боржник може лише після того, як вимоги до нього вже вирішені у наказному провадженні, що в певній мірі обмежує його права та суперечить приписам ч.3 ст.267 Цивільного кодексу України. Правова природа інституту позовної давності говорить про те, що боржник має право заявити про застосування строку позовної давності до вимог заявника, а тому вимоги, які заявлені за межами строку позовної давності, вже є спірними. Суд, відмовляючи у видачі судового наказу саме з підстав заявлення вимог за межами строку позовної давності, не застосовує цей строк самостійно, а лише наголошує про те, що правовідносини сторін у такому випадку мають спірний характер, оскільки до цих вимог може бути застосована позовна давність в порядку, передбаченому ЦК, а тому за такими вимогами спір слід розглядати в позовному провадженні. Така позиція, на наш погляд, не порушує права боржника та не обмежує право заявника (стягувача) на судовий захист.
Хоча наказне провадження має спрощену процедуру, судом під час відкриття наказного провадження проводяться певні підготовчі дії.
Так, згідно ч.6 ст.100 ЦПК у разі якщо боржником у заяві про видачу судового наказу, щодо якої відсутні підстави для її повернення чи відмови у видачі судового наказу, вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суддя не пізніше двох днів з дня надходження такої заяви звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання фізичної особи - боржника. Інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника має бути надана протягом трьох днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання (перебування) особи відповідного звернення суду. У разі якщо за результатами розгляду отриманої судом інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника буде встановлено, що заява про видачу судового наказу не підсудна цьому суду, суд повертає стягувачу заяву про видачу судового наказу. У разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи - боржника, суд відмовляє у прийнятті заяви про видачу судового наказу.
Частиною 7 ст.100 ЦК передбачено, що питання про відкриття наказного провадження або відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу суддя вирішує не пізніше наступного дня з дня надходження заяви до суду, закінчення строку, встановленого для усунення недоліків заяви про видачу судового наказу та не пізніше наступного дня після отримання судом у порядку, передбаченому ч.6 ст.100 ЦПК, інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи – боржника.
Друга стадія наказного провадження визначає порядок розгляду заяви про видачу судового наказу, його зміст, вручення судового наказу боржникові.
Відповідно до ст.102 ЦПК у разі прийняття судом ухвали про відкриття наказного провадження, суд у триденний строк з моменту її постановлення видає судовий наказ по суті заявлених вимог. Видача судового наказу проводиться без судового засідання і виклику стягувача та боржника для заслуховування їх пояснень.
За своїм змістом судовий наказ повинен відповідати вимогам, встановлених ст.103 ЦПК. Так, у судовому наказі зазначаються: дата видачі наказу; найменування суду, прізвище та ініціали судді, який видав судовий наказ; ім'я (найменування) стягувача і боржника, їх місце проживання або місцезнаходження; посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги; сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а також розрахунковий рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого повинні бути стягнуті грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником; сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає стягненню на його користь з боржника; відомості про порядок та строки подання заяви про скасування судового наказу.
Відповідно до приписів ч.2 ст. 103 ЦПК України судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим Законом України «Про виконавче провадження», та обов'язково містити положення про дату видачі судового наказу стягувачу, дату набрання судовим наказом законної сили та строк пред'явлення судового наказу до виконання. Зазначені відомості вносяться до судового наказу у день його видачі стягувачу для пред'явлення до виконання.
Судовий наказ складається і підписується суддею у двох примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і видається стягувачу після набрання ним законної сили.
У судовому наказі не можуть вирішуватися питання про права та обов’язки інших осіб. Виданий судовий наказ не підлягає оскарженню в апеляційному порядку, крім випадків, передбачених ЦПК, а також у касаційному порядку, проте може бути переглянутий у зв’язку з нововиявленими обставинами (ч.1 ст.361 ЦПК) або за процедурою, передбаченою ст.105-1 ЦПК.
На стадії видачі судового наказу суд повинен також вчинити процесуальні дії, передбачені ст.104 ЦПК, а саме: після видачі судового наказу суд не пізніше наступного дня надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням. Одночасно з копією судового наказу боржникові надсилається копія заяви стягувача з копіями доданих до неї документів. Копія судового наказу разом з додатками надсилаються фізичній особі - боржнику на адресу, зазначену в документах, передбачених ч.6 ст.100 ЦПК, а боржнику - юридичній особі чи фізичній особі - підприємцю, - за адресою місцезнаходження (місця проживання), зазначеній в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Днем отримання боржником копії судового наказу є дата, зазначена у поштовому повідомленні про вручення. У разі якщо боржник відмовляється від отримання копії судового наказу або відсутній за вказаною адресою, днем отримання боржником копії судового наказу є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову боржника отримати копію судового наказу чи відмітки про відсутність боржника за вказаною адресою.
Скасування судового наказу є наступною стадією наказного провадження.
Процедура скасування судового наказу зазнала значних змін після прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Так, відповідно до приписів ст.105 ЦПК, якщо боржник не згоден із судовим наказом, він має право протягом десяти днів з дня отримання копії судового наказу та доданих до неї документів подати заяву про його скасування. Заява про скасування судового наказу може також бути подана органами та особами, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Заява про скасування судового наказу подається в суд у письмовій формі. У заяві про скасування судового наказу має бути зазначено: найменування суду, в який подається заява; ім'я (найменування) стягувача та боржника, а також ім'я (найменування) представника боржника, якщо заява подається представником, їхнє місце проживання або місцезнаходження; наказ, що оспорюється; посилання на обставини, які свідчать про повну або часткову необґрунтованість вимог стягувача; посилання на докази, якими боржник обґрунтовує свої заперечення проти вимог стягувача; перелік документів, що додаються до заяви. Заява підписується боржником або його представником і подається з її копією та копіями доданих до неї документів для надання стягувачеві. До заяви, яка подається представником боржника, має бути додано документ, що підтверджує його повноваження.
У заяві про скасування судового наказу має бути зазначено не лише про оспорення наказу, а й про обставини, які свідчать про повну чи часткову необґрунтованість вимог стягувача, а також посилання на докази, якими боржник обґрунтовує свої заперечення проти заявлених вимог. Самі докази можуть бути подані суду при розгляді заяви про скасування судового наказу.
У разі неналежного оформлення заяви про скасування судового наказу її може бути залишено без руху або повернуто на підставі ст.121 ЦПК.
Ст.105-1 ЦПК визначений порядок розгляду заяви про скасування судового наказу. Так, заява про скасування судового наказу реєструється у день її надходження до суду в порядку, встановленому ч.3 ст.11-1 ЦПК, та не пізніше наступного дня передається визначеному судді. Заява боржника про скасування судового наказу, подана після закінчення строку, встановленого ч.1 ст.105 ЦПК, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку для подання цієї заяви. У разі якщо суд прийшов до висновку про поновлення строку на подання заяви про скасування судового наказу, який набрав законної сили, то в ухвалі про прийняття такої заяви до розгляду суд має вирішити питання про зупинення виконання судового наказу. Про залишення заяви про скасування судового наказу без розгляду чи про прийняття такої заяви до розгляду суд постановляє ухвалу. Питання про прийняття заяви про скасування судового наказу до розгляду суд вирішує не пізніше наступного дня після її передачі визначеному судді. Копія ухвали про прийняття заяви про скасування судового наказу до розгляду не пізніше наступного дня з дня її постановлення надсилається стягувачу та боржнику. Разом з копією ухвали стягувачу та боржнику надсилається повідомлення про час і місце розгляду заяви про скасування судового наказу, а стягувачу надсилається також копія такої заяви та доданих до неї документів. Заява про скасування судового наказу розглядається судом протягом десяти днів з дня постановлення ухвали про прийняття такої заяви до розгляду у відкритому судовому засіданні. Неявка осіб, належним чином повідомлених про час і місце розгляду заяви про скасування судового наказу, не перешкоджає розгляду такої заяви. Головуючий відкриває судове засідання і з'ясовує, хто із викликаних осіб з'явився, встановлює їх особу, перевіряє повноваження представників, після чого повідомляє зміст заяви про скасування судового наказу і з'ясовує думку осіб, які беруть участь у розгляді такої заяви. За результатами розгляду заяви про скасування судового наказу суд має право: 1) залишити заяву про скасування судового наказу без задоволення; 2) скасувати судовий наказ та роз'яснити, що заявлені стягувачем вимоги можуть бути розглянуті у позовному провадженні з додержанням загальних правил щодо пред'явлення позову; 3) змінити судовий наказ. Про залишення заяви про скасування судового наказу без задоволення та про скасування судового наказу суд постановляє ухвалу, а в разі зміни судового наказу видає судовий наказ. Змінений судовий наказ чи судовий наказ, щодо якого суд прийняв ухвалу про залишення заяви про його скасування без задоволення, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, встановленому ЦПК.
Важливим моментом при видачі судового наказу є дата набрання судовим наказом законної сили.
Відповідно до ст.106 ЦПК у разі ненадходження від боржника заяви про скасування судового наказу протягом трьох днів після закінчення строку на її подання судовий наказ набирає законної сили і суд видає його стягувачеві для пред'явлення до виконання. Якщо суд за результатами розгляду заяви про скасування судового наказу прийняв ухвалу про залишення такої заяви без задоволення або змінив судовий наказ, то судовий наказ чи змінений судовий наказ набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судовий наказ чи змінений судовий наказ, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Як наголошувалось вище, судовий наказ є особливою формою судового рішення, тому він є обов’язковим до виконання на всій території України.
Відповідно до ч.3 ст.95 ЦПК судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку, встановленому законом. Відповідно до ч.ч.1,2 ст.14 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Порядок примусового виконання судових рішень, в тому числі судових наказів, передбачений Законом України «Про виконавче провадження».
Зокрема, згідно Закону України «Про виконавче провадження» орган виконання судових рішень зобов’язаний відкрити виконавче провадження; у разі необхідності має право накласти арешт на майно та кошти боржника; вжити заходи примусового виконання рішень; оголосити розшук.
ЦПК передбачені випадки негайного виконання судових рішень; такі випадки можуть бути застосовані і до судового наказу.
Так, негайному виконанню відповідно до ст. 367 ЦПК підлягають судові накази про стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць та про виплату заробітної плати, але не більше ніж за один місяць.
На стадії виконання судових рішень судами можуть розглядатися питання щодо відстрочення та розстрочення виконання, зміни чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення (ст.373 ЦПК). Така можливість передбачена також ст. 36 Закону України «Про виконавче провадження».
Враховуючи те, що судовий наказ є особливою формою судового рішення, суд може вирішити питання про поворот виконання судового наказу у відповідності до ст.380 ЦПК.
Також відповідно до ст.373 ЦПК виконання судового наказу можна розстрочити або відстрочити, а відповідно до ст.370 ЦПК суд може видати дублікат судового наказу.
Викладене свідчить про те, що до судового наказу, як до судового рішення, можуть застосовуватися процедури, притаманні позовному провадженню (на стадії виконання рішення) з урахуванням особливостей, передбачених для наказного провадження.
На підставі викладеного можна зробити висновок про те, що наказне провадження - це вид цивільного судочинства, яке має спрощену процедуру розгляду, передбачених ст.96 ЦПК вимог, за результатами розгляду яких видається судовий наказ, який є особливою формою рішення та виконавчим документом одночасно.
Впровадження наказного провадження в цивільному судочинстві відповідає потребам судової практики, наказне провадження як судова процедура має спрощений та скорочений характер; є диференційованим, ефективним та економічним.
Втілення інституту наказного провадження має позитивні наслідки як для суддів, так і для осіб, які звертаються до суду за захистом своїх порушених прав. Розгляд справ в порядку наказного провадження зменшує навантаження на суддів місцевих загальних судів, оскільки вимоги, за якими може бути видано судовий наказ, розглядаються судом за спрощеною процедурою без виклику сторін, без проведення судового засідання лише за письмовими доказами та за досить короткий час. Заявник (стягувач) у наказному провадженні захищає своє порушене право швидко, без тяганини, економічно, оскільки ставка судового збору за подання заяви про видачу судового наказу є значно меншою, ніж за подання позову.
Спрощена процедура скасування судового наказу також направлена на те, щоб боржник мав можливість захистити свої права шляхом звернення до суду з заявою про скасування судового наказу у разі наявності у нього заперечень по вимогам стягувача, тому спрощеність процедури скасування судового наказу сприяє дотриманню процесуальних прав боржника.
Наказне провадження має спрощену процедуру, в той же час при розгляді справ в порядку наказного провадження дотримуються головні принципи цивільного судочинства.
За результатами розгляду заяви про видачу судового наказу видається судовий наказ, який за своєю правовою природою є судовим рішенням та виконавчим документом одночасно, що не потребує видачі виконавчого листа.
Судовий наказ, який набрав законної сили, є обов’язковим для виконання на всій території України та не має будь-яких особливостей щодо порядку його виконання. Натомість, як судове рішення, виконання судового наказу може бути розстрочено або відстрочено, може бути здійснений поворот виконання судового наказу.
Таким чином, інститут наказного провадження є ефективним та необхідним в цивільному процесі.
Конституція України від 28.06.1996// Відомості Верховної Ради
України. – 1996. – № 30. – ст.141, з наступними змінами.
Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 30. – ст. 356, з наступними змінами.
Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 № 1618-ІV // Офіційний вісник України. – 2004. – № 16. – ст.1088, з наступними змінами.
Про виконавче провадження: Закон України від 21.04.1999 № 606-XIV // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - № 24. – ст. 207, з наступними змінами.
Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.07.2010 № 2453-VI // Голос України. – 03.08.2010. - № 142, з наступними змінами.
Про судовий збір: Закон України від 08.07.2011 № 3674-VI // Відомості Верховної Ради України. – 2012. - № 14. - ст. 87, з наступними змінами.
Про практику розгляду судами заяв у порядку наказного провадження: Постанова Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23.12.2011 № 14 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sc.gov.ua/ua/postanovi_za_2011_rik/postanova_vid_23122011_roku_%E2%84%96_14_pro_praktiku_rozgljadu_sudami_zajav_u_porjadku_nakaznogo_provadzhen.html.
Практика розгляду судами цивільних справ у наказному провадженні // Вісник Верховного Суду України. – 2008. - № 1(89). – С. 25-35.
Курс цивільного процесу: підручник / В.В. Комаров, В.А. Бігун, В.В. Баранкова та ін.; за ред. В.В. Комарова. – Х.: Право, 2011. – 1352 с.
Сеник С. Поняття та характерні ознаки наказного провадження // Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. – 2010. – вип. 51. – С. 218-222.
Цивільне процесуальне право України: Підручник / Бичкова С.С., Бірюков І.А., Бобрик В.І., та ін.; За заг. ред. С.С. Бичкової – К.: Атака, 2009. – 760 с.
Штефан О. Наказне провадження у цивільному судочинстві України // Підприємництво, господарство і право. – 2006. - № 1(121). – С. 44-48.
Штефан О.О. Цивільне процесуальне право України: навч. посіб. / О.О. Штефан. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 360 с.
Єрошенко О. Спір про право у наказному провадженні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/App/2011_42/Eroshenko.pdf.
_03_03.png)
